Френсіс Фіцджеральд - Романи

«Яка прекрасна пісня», – подумала вона. Усе було прекрасно сьогодні, а передовсім – ця романтична сцена в цій затишній кімнаті. Руки їхні сплелись, і так хвилююче близько те, що неуникно мало статись. Все її майбутнє видавалось їй нескінченною низкою ось таких чудових сцен: у місячному сяйві і під блідими зорями, в затишних салонах лімузинів і в затишних кабріолетах, ховаючись десь під кронами дерев (правда, головний герой міг помінятись, хоча цей теж був доволі милий). Він ніжно взяв її за руку. Потім раптом повернув її долонею догори і прилинув губами.

– Ізабель… – Шепіт його змішався з музикою, і ніби хвилею їх пригорнуло одне до одного. – Можна я вас поцілую, Ізабель, Ізабель?

Її напіввідкриті вуста потягнулись до нього у півтемряві. Раптом звідкись долинув галас і тупіт ніг, який стрімко наближався до них. Еморі блискавично дотягнувся до вимикача й увімкнув світильник. І коли двері прочинились і до кімнати влетіло трійко юнаків, серед них – розлючений і обділений увагою Фроґґі, він уже гортав журнали на столику, а вона сиділа нерухомо, спокійна і зовсім не присоромлена, і навіть привітала їх люб’язною усмішкою. Але серце її шалено калатало, і почувала вона себе так, ніби у неї щось відняли.

Вочевидь, все скінчилося… Їх гучно покликали до танцю, вони глянули одне на одного, і в погляді його був відчай, а в її погляді – жаль. Вечір однак продовжувався, кавалери підбадьорились і знову змагались за право танцю з дівчиною.

О пів на дванадцяту Еморі чемно потиснув їй руку, оточений усіма, хто хотів побажати йому щасливої дороги. На мить він утратив витримку, та й її дещо приголомшило, коли чийсь глузливий голос вигукнув зі сховку:

– Та забирай її з собою, Еморі!

Він трішки стиснув її руку, вона відповіла тим потиском, яким потиснула зо двадцять рук цього вечора, – і все.

О другій годині вони повернулись додому, і Саллі Візербі запитала: чи вони з Еморі гарно провели час у тій кімнаті? Ізабель спокійно повернулась до неї. Очі її світились замріяним світлом, непорушною романтичною чистотою на кшталт Жанни Д’Арк.

– Ні, – відповіла вона. – Я більше такими справами не займаюсь; він просив, але я сказала «ні».

Коли вона влягалась у своєму ліжку, то думала про те, що він напише їй завтра у терміновому листі? У нього такі гарні вуста… Чи вони ще колись…

«Тринадцять янголів охороняли їх…» – мугикала Саллі в сусідній кімнаті.

«Чорт! – вибухнула Ізабель, жбурляючи подушку в дорогий нічник. Затим вкрилася холодним покривалом. – Чорт!»

Еморі досягнув мети: він увійшов до редколегії «Принстонівця». Сноби із молодших курсів були вдалим показником його успіху, ставлення до нього суттєво потепліло із наближенням клубних виборів. Їх із Томом постійно відвідували різні старшокурсники, вони незграбно вмощувались на краях столів і теревенили про що завгодно, тільки не про те, що було істинним мотивом їхнього візиту. Еморі був задоволений з напруженої уваги, зверненої на нього, і якщо візитери представляли клуб, який не дуже його цікавив, він із великим задоволенням шокував їх несподіваними запитаннями:

– Перепрошую, – ошелешив він якось одну делегацію, – який клуб, ви кажете, представляєте?

Перед представниками «Плюща» чи «Котеджу» або «Тигру» він удавав «чемного, незіпсованого і простодушного хлопця», ніяковів, ніби не здогадуючись, чому вони прийшли.

Коли настав ранок вирішального дня на початку березня, весь кампус охопила якась загальна істерія. А вони з Алеком Коннеджем прокралися в «Котедж» і спостерігали, як їхні одногрупники раптом усі наче схибнулися.

Були там і групи ренегатів – вони перебігали із клубу в клуб; були й такі, що зазнайомились два-три дні, і вже були друзями. Вони слізно благали, щоб їх зарахували до якогось клубу; спливали тут старі, замовчувані конфлікти саме тієї хвилини, коли новий кандидат пригадував комусь першокурсні кпини. Нікому невідомі студенти, які набрали необхідну кількість таких жаданих голосів, раптом робилися поважними персонами; а ті, про кого говорили «у них все гаразд», довідувались, що в них є приховані вороги, і їх раптом викинули на берег і там полишили. Чимало лунало й розмов про те, щоб залишити університет.

Серед своїх однокурсників Еморі бачив і таких, кого сторонилися тільки за те, що вони «носили зелений капелюх», «одягалися, як манекени в поганого кравця» або «напились якось, як негоже джентльменам, прости Господи!», й узагалі через якісь незбагненні причини, відомі тільки тим, хто вигадував усі нісенітниці.