Нікколо Мак’явеллі - Державець

Щодо обох варіантів ставати володарем, завдяки власним талантам і з милості фортуни, хочу назвати для прикладу двох осіб, котрі правили на нашій пам’яті: це – Франческо Сфорца та Чезаре Борджіа 15 15 Чезаре Борджіа (1475—1507) – талійський політичний діяч, герцог Валанський і Романьольський, принц Андрії та Венафро, граф Дійосський, правитель Пйомбіно, Камеріно й Урбіно, гонфалоньєр і генерал-капітан Святої церкви. Син Родріґо Борджіа, майбутнього папи Александра VI. Мак’явеллі взяв його за зразок для свого «Державця», бо був розумним, вродливим, атлетичним, іноді просто чарівним і завжди цілком безпринципним, не гребуючи жодними засобами. . Франческо з приватної особи став герцогом Міланським, витрачаючи належні кошти та користуючись своєю великою мужністю; набуте незліченними зусиллями він із легкістю зберіг за собою. Своєю чергою, Чезаре Борджіа, котрого в народі назвали герцогом Валентино, отримав владу разом із піднесенням свого батька і, коли фортуна від того відвернулася, втратив її, незважаючи на всі свої потуги та зусилля – як личить мудрому та відважному правителю – пустити коріння в тих маєтках, які дісталися йому завдяки зброї та сприянню інших. Бо, як ми вже казали раніше, хто не закладе фундамент спершу, маючи в своєму розпорядженні велику відвагу, може збудувати його потім, хоча б це і відбувалося врозріз із задумом архітектора та загрожувало цілісності самої споруди. І якщо розглянути всі кроки герцога, то можна помітити, що він заклав хороший фундамент для майбутньої могутності. Вважаю незайвим обміркувати це, адже не можу дати кращих приписів новому державцю, ніж наслідувати приклад герцога, і якщо його вчинки не були для нього корисними, то звинувачувати його немає в чому, бо він постраждав через надзвичайну та непересічну ворожість фортуни.

Перед папою Александром VI, котрий замислив возвеличити герцога, свого сина, постало безліч реальних і очікуваних перешкод. По-перше, понтифік міг поставити його лише на чолі держави, викроєної з церковної власності, а зазіхати на них він остерігався, знаючи, що герцог Міланський і венеційці цього не схвалять, адже Фаенца та Ріміні на той час перебували під заступництвом венеційців. Крім цього, збройну потугу, особливо ту, на яку можна було б опертися, мали в Італії ті, хто повинен був остерігатися посилення Святого престолу. Це були родини Орсіні, Колонна й їхні прихильники, котрим неможливо було вірити. Варто було, таким чином, змінити цей розклад справ і внести розбрат у стан супротивників, щоб заволодіти частиною їхньої території. Зробити це було неважко, бо венеційці з особистих міркувань вирішили знову закликати французів до Італії. Папа не лише не завадив їхнім планам, але і полегшив їх, позбавивши короля Людовіка від пут колишнього шлюбу. Король увійшов до Італії за допомогою венеційців і за згодою Александра, котрий отримав від короля людей для захоплення Романьї, ледь той прибув до Мілана. Завдяки авторитету короля плани вдалося реалізувати, і після завоювання Романьї та розгрому прихильників роду Колонна подальшому просуванню герцога заважали дві речі: ненадійність його власного війська та неприхильність Франції. Загони Орсіні, якими скористався герцог, могли відмовитися йому коритися – не лише завадити новим придбанням, але й відібрати завойоване, а від короля можна було очікувати чогось такого. У ненадійності Орсіні герцог переконався, коли після взяття Фаенци напав на Болонью та зауважив, наскільки неохоче вони вирушають у похід. Що ж стосується короля, то його наміри з’ясувалися після окупації герцогства Урбінського: коли Валентино вступив до Тоскани, король змусив його відмовитися від цього чину. Після цього герцог забажав стати незалежним від чужої волі та чужого війська. Передусім він послабив партії Орсіні та Колонна в Римі: всіх їхніх прихильників із шляхти він схилив на свій бік, залучивши до себе на службу та наділивши великою платнею; обсипав їх цивільними та військовими званнями згідно із заслугами кожного, тож за кілька місяців вони втратили колишню прихильність до своїх партій і обернули її на герцога. Знесиливши дім Колонна, герцог вирішив звести порахунки і з Орсіні; він дуже вміло скористався отриманою нагодою, коли Орсіні, занадто пізно розпізнавши загрозу для себе в зміцненні герцога та Церкви, зібрали свій з’їзд у Маджоні, неподалік від Перуджі. Це стало причиною повстання в Урбіно, збурень у Романьї та накликало на герцога незліченну кількість лих, із якими той упорався аж із допомогою французів. Знову набравшись сил, герцог не став чекати, поки Франція й інші держави зможуть реально довести йому, наскільки їм можна довіряти, тому взявся махлювати: він настільки вдало приховав свої плани, що Орсіні примирилися з ним за посередництва синьйора Паоло, котрого герцог шанував усіма способами, обдаровуючи грошима, одежею та кіньми, щоб приспати його пильність. Так через свою недалекоглядність вся родина Орсіні опинилася в руках герцога в Сеніґаллії. Покінчивши з верхівкою цієї партії та перетворивши її прихильників у своїх друзів, герцог заклав непоганий фундамент для своєї могутності, володіючи всією Романьєю та герцогством Урбіно, адже він вважав, що після того, як жителі Романьї засмакували принад щасливого існування, вони всі стали за нього.