Нікколо Мак’явеллі - Державець

Коли новонабуті держави, як ми вже казали, звикли жити вільно та коритися власним законам, утримати їх можна трьома способами: перший – сплюндрувати їх; другий – самому там оселитися; третій – залишити там колишні закони, отримуючи звідти певний прибуток і призначивши там уряд із небагатьох осіб, котрі будуть вам відданими. Отримавши владу з рук нового правителя, вони усвідомлять, що зможуть зберегти її лише завдяки його прихильності та могутності, і будуть усіляко намагатися зміцнити його панування. Найкращий спосіб утримати місто, що звикло до волі, якщо хочете зберегти його цілим, – використовувати його ж власних громадян.

In exemplis спартанці та римляни. Спартанці утримували за собою Афіни та Фіви, поставивши там при владі небагатьох осіб, tamen 9 9 Tamen ( лат. ) – однак. вони знову втратили ці міста. Римляни зруйнували Капую, Карфаґен і Нуманцію, щоб їх зберегти, й їм це вдалося. Бажаючи утримати Грецію, вони пішли слідами спартанців, залишивши там свободу та зберігши місцеві закони, але зазнали невдачі і були змушені сплюндрувати багато міст цієї країни, щоб у ній закріпитися. Адже насправді найкращий спосіб опанувати будь-якою провінцією – довести її до банкрутства. Того, кому дістається місто, що звикло до вільного життя, і він не розвалює його дощенту, поховають його ж жителі, котрі завжди зможуть вдатися до повстання, проголосити свободу та повернення до колишніх звичаїв, пам’ять про які не стирає ні плин часу, ні отримані привілеї. І що тут не роби, не вигадуй – якщо громадяни не були роз’єднані та розсіяні – вони не забувають колишньої волі та колишніх порядків, які за кожної слушної нагоди звеличуються знову; так було в Пізі через 100 років після її підкорення флорентійцями. Але якщо міста або провінції звикли коритися одному державцю, чий рід згас, вони не зможуть обрати нового правителя з-поміж себе, втративши колишнього, і жити на волі, маючи звичку коритися. Тому їм важче буде взятися за зброю, а завойовнику легше залучити їх на свій бік та убезпечитись від заколоту. У республіках же більше волі до життя, глибша ненависть і дужче бажання мститися; пам’ять про старовинні вольності не слабшає і не дає їм спокою, тому найнадійніше знищувати їх або переселятися туди.

Нехай нікого не дивує, що, згадуючи принципати, які отримують нового державця та новий устрій, я буду посилатися на відомі приклади, адже люди весь час долають шляхи, второвані іншими, і наслідують їх у своїх вчинках, але не можуть повністю дотримуватися чужого шляху та досягти тих же здобутків, що і взірці для наслідування, тому розумна людина має весь час простувати стежками, протоптаними великими людьми, і наслідувати видатних, щоб під час відсутності таких же талантів зберігалася хоча б їхня подоба. Так чинять досвідчені лучники: знаючи відстань до місця, в яке вони ціляться, і далекобійність лука, вони вибирають ціль набагато вище, ніж мішень, але не для того, щоб пустити стрілу на таку висоту, а для того, щоб, націлившись настільки високо, досягти бажаного. Тож я скажу, що новому державцю буває легше чи важче втримати владу залежно від того, більшу чи меншу хоробрість проявляє він сам. Перехід від становища приватної особи до титулу правителя передбачає сприяння відваги або фортуни, і наявність кожної з цих двох умов частково зменшує майбутні труднощі. Проте той, хто менше покладається на фортуну, перебуває в більшій безпеці. Справа також спрощується, якщо державець буває змушений через відсутність інших володінь personaliter 10 10 Personaliter ( лат. ) – особисто. оселитися в нових. Переходячи тепер до тих осіб, котрі стали володарями завдяки власним талантам, а не фортуні, назву серед найвидатніших Мойсея, Кіра, Ромула, Тезея і подібних до них. Хоча про Мойсея, мабуть, не варто згадувати, бо він був простим виконавцем задумів Бога, однак захоплення в ньому заслуговує вже solum 11 11 Solum ( лат. ) – лише. та благодать, яка удостоїла його бесід із Богом. Але якщо звернутися до Кіра й інших засновників і завойовників царств, то побачимо, що всі їхні дії були дивовижними, й якщо розглянути їхні окремі вчинки, вони будуть збігатися з вчинками Мойсея, у котрого був настільки авторитетний наставник. Вникаючи в їхнє життя та справи, помічаємо, що фортуна надала їм хіба випадок, який поставив їх лицем до лиця з матерією, якій вони могли надати будь-якої форми на власний розсуд; якби нагода не трапилася, сила духу цих людей згасла б у невідомості, але якби не було цієї сили, то слушна нагода виявилася б марною. Отже, Мойсей мав знайти народ Ізраїлю в Єгипті поневоленим і пригнобленим єгиптянами, щоб той був готовий вирушити за ним заради звільнення з рабства. Ромулу треба було виявитися зайвим в Альбі та бути покинутим напризволяще після народження, щоб стати царем Риму та засновником Римської вітчизни. Кіру довелося застати серед персів невдоволення владою мідян, а мідян – слабкими та зніженими внаслідок довготривалого миру. Тезею не довелося б виказувати свою хоробрість, якби він знайшов Афіни згуртованими. Випадкові збіги обставин виявилися для цих людей щасливими, а їхні незвичайні таланти допомогли їм скористатися нагодою, що привела їхню батьківщину до слави та процвітання.