Нікколо Мак’явеллі - Державець

Але повернімося до Франції та поглянемо, чи вдавалася вона до якихось із раніше описаних метод. Я буду говорити не про Карла, а про Людовіка 7 7 Карл VIII перебував в Італії із серпня 1494-го по липень 1495 року, а Людовік XII – з 1499-го по 1512 рік. , бо він довше втримався в Італії і кроки, які зробив, помітні набагато виразніше. Ви можете переконатися, що він чинив увесь час усупереч тому, що варто було б робити для закріплення своїх володінь в іншомовній країні.

Король Людовік опинився в Італії завдяки домаганням венеційців, котрі мали намір скористатися його прибуттям, аби заволодіти половиною Ломбардії. Не стану дорікати королю за цей вчинок: маючи намір закріпитися в Італії, він не набув союзників усередині країни, й усі двері були зачинені перед ним через спогади про його попередника Карла, тому вибирати друзів було не на часі. Людовік домігся б своєї мети, якби не припустився всіх інших помилок. Зайнявши Ломбардію, король повернув би французам повагу, втрачену при Карлі; Генуя поступилася, флорентійці уклали з ним спілку; маркіз Мантуанський, герцог Феррарський, Бентивольо, ґаздиня Форлі, правителі Фаенци, Пезаро, Ріміні, Камеріно, Пьомбіно, жителі Лукки, Пізи, Сієни – всі запобігали перед ним. Тоді венеційці й усвідомили всю невиправданість свого вчинку: замість кількох містечок у Ломбардії вони зробили короля володарем двох третин Італії.

А тепер поміркуйте, як неважко було королю закріпитися в Італії, якби він дотримувався раніше згаданих правил, підтримуючи та захищаючи своїх численних і слабких прихильників, котрі перебували в страху – хто перед Церквою, хто перед венеційцями – вимушених йти за ним. За їхньої допомоги Людовік легко убезпечився б від могутніших суперників. Та тільки-но він опинився в Мілані, як вчинив навпаки, надавши папі Александру 8 8 Александр VI Борджіа – папа Римський у 1492—1503 роках. сприяння в захопленні Романьї. При цьому король навіть не помітив, що, відштовхуючи від себе людей, котрі довірилися йому, прихильників і друзів, він послаблює власний вплив і посилює Церкву, додаючи до її всеохопної духовної влади ще й світську. За цією першою хибою неминуче посипалися й інші. Зрештою, щоб приборкати амбіції понтифіка та завадити йому заволодіти Тосканою, король був змушений вступити на територію Італії. Мало того, що він підніс Церкву та позбавив себе союзників; з пожадливістю поглядаючи на Неаполітанське королівство, він розділив його з королем Іспанії, й якщо до цього доля Італії була в його руках, то тепер він знайшов колегу, щоб у всіх честолюбців і невдоволених в цій країні був покровитель. При цьому Людовік прогнав із королівства того, хто міг би платити йому данину, замінивши його правителем, котрий погрожував витурити його самого. Певна річ, бажання купувати – річ цілком пересічна та природна, і коли люди прагнуть до цього в міру своїх сил, їх будуть хвалити, а не засуджувати, але коли вони не можуть і все ж добиваються купівлі за будь-яку ціну, то в цьому вже є помилка, гідна осуду. Якщо сили Франції дозволяли їй навалитися на Неаполь, так і треба було вчинити, якщо ж не дозволяли, не варто було ні з ким його ділити. Таку угоду з венеційцями в Ломбардії можна було б виправдати, адже вона дозволила французам закріпитися в Італії; у випадку з Неаполем вона підлягає осуду, адже такої необхідності не існувало.

Таким чином, Людовік припустився п’ятьох помилок: він вивів із гри слабших правителів; посилив одну з наймогутніших осіб в Італії; пустив туди чужоземного володаря; не переніс туди своєї резиденції та не заснував там колоній. Але всі ці хиби, поки він був живий, могли і не завдати значної шкоди, якби він не припустився шостої, відібравши володіння у венеційців. Якби він завадив піднесенню Церкви та не кликав до Італії іспанців, послабити їх було б справді розумно і доречно, але після аж таких прорахунків не треба було погоджуватися на розправу з венеційцями. Поки вони залишалися в силі, ніхто не наважився б зазіхнути на землі Ломбардії: венеційці ніколи не погодилися б на це, бо самі жадали отримати французьку частку, а всі інші нізащо не захотіли б відібрати її у Франції та віддати венеційцям. Виступити ж проти двох господарів Ломбардії ніхто б не наважився. Якщо ж хтось заперечить, що Людовік відступив Романью Александру, а Неаполітанське королівство – Іспанії, щоб уникнути війни, то відішлю їх до раніше згаданих аргументів: війна все одно почнеться, але зволікання обернеться проти вас. Якщо ж нагадають, що король пообіцяв папі виступити заради нього в похід в обмін на своє розлучення та кардинальську шапчину для архієпископа Руанського, то я відповім тим, що буде сказано мною пізніше щодо обіцянок, які дають державці, і про те, як їх треба виконувати.