Оскар Вайлд - Щасливий принц

Але дівчина невдоволено скривилася.

– Боюся, вона не пасуватиме до моєї сукні, – відповіла вона. – І до того ж, племінник камергера прислав мені справжні самоцвіти, а кожен знає, що самоцвіти дорожчі від квітів.

– Слово честі, ви дуже невдячні! – скрикнув Студент.

Він кинув троянду на вулицю, вона впала у водостік, і її розчавило колесо воза.

– Невдячна? – повторила дівчина. – Знаєте, а ви просто нечема! Та, власне, хто ви такий? Звичайний студент, і більш нічого. Не думаю, що у вас є навіть такі срібні пряжки до черевиків, як у племінника камергера.

З цими словами вона підвелася й пішла в дім.

– Усе це кохання – справжня дурість, – бурмотів Студент, плентаючись додому. – Воно й наполовину не таке корисне, як Логіка. Воно нічого не доводить, тільки змушує чекати небувалого та вірити в неймовірне. Воно абсолютно непрактичне, а ми живемо у практичний час, і тому я краще повернуся до Філософії та буду вивчати Метафізику.

Він повернувся до своєї комірчини, схопив велику запорошену книгу і почав читати.

Щ одня, повертаючись опівдні зі школи, діти забігали погратись до саду Велетня.

Це був гарний великий сад, устелений м’якою зеленою травичкою. У траві, мов зорі, сяяли чудові квіти, і ще там було дванадцять персикових дерев, що навесні вкривалися перлинно-рожевим цвітом, а восени родили солодкі плоди. А пташки у верховітті співали так хороше, що діти, слухаючи їх, забували навіть про свою гру. «Як тут гарно!» – казали вони.

Та ось одного дня Велетень повернувся додому. Він їздив у гості до свого приятеля, корнуельського людоїда, і затримався там на сім років. А тепер, досхочу набалакавшись про різні справи, він врештірешт скучив за своїм замком і вирішив повернутись додому.

Побачивши дітей, що гралися в саду, Велетень страшно закричав:

– А ви що тут робите?

Перелякані діти кинулися навтьоки.

– Мій сад – це моя власність, – мовив Велетень. – Це мусить розуміти кожен, і лише я маю право тут розважатись.

І він обгородив сад високим муром, а на воротах почепив табличку:

Це був дуже себелюбний Велетень.

Бідолашним дітям тепер не було де й побавитись. Вони спробували гратися на дорозі, але там було повно пилюки і гострого каміння. Після шкільних занять вони приходили під високий мур і згадували чудовий садочок, що лежить там, за цим муром.

– Як там було гарно! – зітхали вони.

Потім настала Весна, розквітли квіти і заспівали птахи. Лише в саду Велетня панувала Зима. Пташки не хотіли співати там, де не чутно дитячого сміху, і дерева забули розцвісти. Тільки одна малесенька квіточка якось визирнула з трави, але, побачивши суворий напис на воротах, пожаліла бідних дітей, знов сховалася в землю і заснула. Єдиними, хто щиро тішився з цієї історії, були Сніг та Мороз.

– Весна забула про цей сад, – гукали вони, – і ми житимемо тут весь рік!

І Сніг укрив зелену траву білою пеленою, а Мороз посріблив дерева.

А потім вони запросили до себе Північний вітер, і він не забарився прийти. Закутаний у хутро, він весь день шумував у саду і позбивав з даху димарі.

– Чудова місцинка, – ревів Вітер, – ану, запросимо сюди ще й Град!

Прийшов і Град. Він щодня три години поспіль тарабанив у дах замку, поки не зірвав усю черепицю, а потім почав вихором кружляти по саду. Він був у сірому вбранні, а його подих був холодний, як лід.

– Не розумію, що це за пізня Весна, – бурчав Себелюбний Велетень, дивлячись у вікно на свій холод-ний білий сад. – Сподіваюся, погода ще зміниться.

Та Весна не прийшла, не настало й Літо. Осінь принесла щедрий врожай у кожен садок, оминула тільки сад Велетня.

– Надто вже він себелюбний, – сказала Осінь.

І тому тут завжди була Зима, і лише Північний вітер, Град, Мороз і Сніг кружляли у танку поміж дерев.

Якось уранці, ще лежачи в ліжку, Велетень почув прекрасну музику. Мелодія була напрочуд гарна, і він подумав, що, мабуть, десь поблизу проходять королівські музиканти. Насправді то співала маленька коноплянка під самим вікном. Проте Велетень так довго не чув пташиного співу, що ця проста пісенька здалася йому найчарівнішою музикою у світі. І Град припинив свій буремний танок, і стихло ревіння Північного вітру, і чудові пахощі полилися у відчинене вікно. «Мабуть, Весна таки прийшла», – подумав Велетень, скочив з ліжка і визирнув надвір.

Що ж він побачив?

Перед його зором постала дивовижна картина. Діти пробралися до саду крізь дірку в паркані і повилазили на дерева – на кожній гілці, куди не поглянь, сиділо якесь маля! А дерева так зраділи, побачивши дітей, що вмить розквітли – і лагідно схиляли віти до дитячих голівок. Пташки з веселим щебетом пурхали довкола, і квіти, ніби сміючись, визирали з густої трави. Усюди було прегарно, і лише в дальньому кутку саду ще панувала Зима. Там стояв маленький хлопчик, надто малий, щоб дотягтись до гілки вилізти на дерево. Він блукав довкола і гірко плакав. А бідне дерево досі лишалося голим та засніженим, і Північний вітер з ревінням кружляв навколо нього.