Оскар Вайлд - Щасливий принц

– Сьогодні принц влаштовує великий бал, – шепотів юнак, – і моя кохана там буде. Якщо я принесу їй червону троянду, вона танцюватиме зі мною до світанку. Якщо я принесу їй червону троянду, я триматиму її в обіймах, і вона схилить голову мені на плече, і її рука лежатиме в моїй. Але в моєму саду немає жодної червоної троянди, і я сидітиму сам-один, а вона пройде і навіть не гляне в мій бік. Я буду їй непотрібний і помру з туги.

– Так, це справжній закоханий, – сказав до себе Соловейко. – Те, про що я співав, він переживає насправді, – що для мене забавка, для нього мука. Дивна то річ – любов! Вона коштує дорожче від смарагдів, а зустрічається рідше, ніж дорогоцінні опали. Її не купиш ні за перли, ні за самоцвіти, бо вона не продається. Її не в змозі придбати жоден купець, бо вона не вимірюється вагою золота.

– На балконі гратимуть музики, – продовжував Студент, – і моя кохана буде кружляти в танку під звуки арф та скрипок. Вона танцюватиме так легко, немовби не торкаючись ніжками підлоги, і всі ті придворні чепуруни будуть упадати за нею. А зі мною вона не захоче танцювати, бо я не принесу їй червоних троянд.

І він кинувся на траву, затулив лице долонями і розридався.

– Чого він плаче? – здивувалася маленька Зелена ящірка, пробігаючи поруч із задертим хвостом.

– Справді, чого б то? – повторив Метелик, що летів услід за сонячним променем.

– Чого він плаче? – тихенько спитала Маргаритка у своїх сусідок-квіток.

– Він плаче за червоною трояндою, – відповів Соловейко.

– За червоною трояндою? – вигукнули разом. – Ох, як смішно! Сміх та й годі!

А Ящірка, що мала досить-таки цинічну вдачу, розреготалася вголос.

Проте Соловейко розумів, чому Студент так побивається, і тихенько сидів серед дубових віт, розмірковуючи про велику таїну Кохання.

Аж раптом він розправив свої темні крила, злинув у повітря, промайнув над гаєм, мов миготлива тінь, і тінню промчав до саду.

На галявині посеред саду ріс розкішний трояндовий кущ, і Соловейко вмить підлетів до нього і сів на гілку.

– Подаруй мені червону троянду, – попросив він, – а я заспіваю тобі найкращу з моїх пісень.

Але Кущ похитав головою.

– Мої троянди білі, – відповів він, – білі, мов піна морська, біліші, ніж сніг на гірських вершинах. Звернися до мого брата, що росте біля старого сонячного годинника, і, може, він виконає твоє бажання.

І Соловейко полетів до трояндового куща, який ріс біля сонячного годинника.

– Подаруй мені червону троянду, – мовив він, – і я заспіваю тобі найкращу з моїх пісень.

Але Кущ похитав головою.

– Мої троянди жовті, – відказав він, – жовті, мов кучері русалки, що сидить на бурштиновому троні, жовтіші, ніж нарциси, що квітнуть на луках, поки не згинуть під косою. Піди до мого брата, що росте у Студента під вікном, і, може, він виконає твоє бажання.

І Соловейко полетів до трояндового куща, який ріс під вікном у Студента.

– Подаруй мені червону троянду, – гукнув він, – і я заспіваю тобі найкращу з моїх пісень.

Але Кущ похитав головою.

– Мої троянди червоні, – мовив він, – червоні, мов лапки голуба, червоніші, ніж крильця коралів, що тріпочуть у морській глибині. Та сувора зима заморозила мої жили, мороз побив мої бруньки, буревій поламав мої віти, і мені не цвісти цього року.

– Мені потрібна лише одна червона троянда, – вигукнув Соловейко, – одна-єдина! Невже немає жодного способу її дістати?

– Спосіб є, – відповів Кущ, – але такий страшний, що я не зважуся розповісти тобі про нього.

– Розказуй, – сказав Соловейко. – Я не боюся.

– Для того щоб дістати червону троянду, – почав Кущ, – ти мусиш сам створити її з мелодії місячного світла і полити її живою кров’ю свого серця. Ти повинен співати до мене, настромившись грудьми на шип. Усю ніч до ранку ти співатимеш мені свою пісню, і коли шип досягне твого серця, твоя кров просочиться у мої жили і стане моєю.

– Смерть – то завелика ціна за червону троянду, – скрикнув Соловейко, – а життя любе всім. Як хороше сидіти в зеленім гаю і дивитись, як сонце мандрує небокраєм у золотій колісниці, а місяць – у перлинній! Як солодко пахне цвіт глоду, і дзвіночки, що ховаються в тінистих долинах, і духмяний верес на схилах пагорбів… І все ж таки Любов дорожча від життя, і що то серце якоїсь пташини проти людського серця!

І він розправив свої темні крила й злинув у повітря. Тінню він промайнув крізь садок і, мов тінь, промчав понад гаєм.

Юний Студент усе ще лежав на траві, і очі його були ще вологі від сліз.