І Стриж облетів усе велике місто кругом і по -бачив, як багатії веселяться у своїх розкішних будинках, а біля їхніх воріт сидять жебраки і просять милостині. Він пролітав по темних завулках міських околиць і бачив бліді личка голодних дітлахів, що безпорадно дивилися на вулицю. Під мостом двоє малих хлоп’ят тулилися одне до одного, аби хоч трохи зігрітись.
– Як хочеться їсти! – повторювали вони без упину.
– Ану геть звідси! – закричав Сторож і вигнав їх під дощ.
Повернувшись, Стриж розповів Принцеві про все, що бачив.
– Я весь укритий золотом, – мовив Принц. – Візьми його, листок за листком, і роздай бідним;
люди звикли думати, що золото робить їх щасливими.
І Стриж знімав його золоте вбрання, листок за листком, поки Принц не лишився стояти сірий і непоказний. Золоті листки Стриж відносив бідним, і на дитячих щічках рожевів рум’янець, діти сміялися з радощів і, вибігаючи гратись надвір, гукали:
– Тепер у нас є хліб!
А потім пішов сніг і вдарив мороз. Вулиці засяяли, наче вкриті сріблом; довгі бурульки, мов кришталеві кинджали, виблискували з-під стріх будинків, перехожі куталися в тепле хутро, а на ковзанці було повно малечі в червоних капелюшках.
Бідолашний маленький Стриж замерзав усе дужче, та він не міг покинути Принца, бо надто його полюбив. Він крадькома збирав крихти біля дверей пекарні й намагався зігрітись, хутко махаючи крилами.
Та прийшла мить, коли він зрозумів, що скоро помре. У нього ледь вистачило сили, щоб іще раз злетіти на плече Принца.
– Прощавай, любий мій Принце! – прошепотів він. – Дозволь мені поцілувати тобі руку.
– Я радий, Стрижику, що ти нарешті зібрався до Єгипту, – відповів Принц, – ти і так надовго затримався; але краще поцілуй мене у вуста, бо я люблю тебе.
– Не до Єгипту я збираюся, – мовив Стрижик. – Мене чекає Царина Смерті. А Смерть – це ж просто сестра Сну, правда?
Він поцілував Щасливого Принца у вуста і впав до його ніг мертвий.
У ту ж саму мить дивний тріск пролунав ізсередини статуї – так, ніби щось зламалося. Це розірвалося навпіл свинцеве серце Принца. І не дивно, адже надворі був лютий мороз.
Рано-вранці Міський голова прогулювався пло -щею в супроводі двох Радників. Підійшовши до колони, він поглянув на статую і скрикнув:
– Боже! Цей Щасливий Принц геть замиршавів!
– Авжеж, замиршавів! – підтакнули Радники, що завжди погоджувалися з Міським головою, і почали роздивлятись статую.
– І рубін з меча випав, і очі повипадали, і золото все осипалося, – закінчив Міський голова. – Жебрак та й годі!
– Жебрак та й годі! – повторили Радники.
– Та ще й дохлий птах лежить поруч! – гнівався Міський голова. – Слід неодмінно видати наказ, що забороняє птахам тут помирати!
І Писар одразу ж занотував цю пропозицію.
Потім статую Щасливого Принца зняли з п’єдесталу.
– Він втратив свою красу, отже, непотрібний, – заявив університетський Професор красних мистецтв.
Статую розплавили у печі, і Міський голова скликав нараду, щоб вирішити, що робити з металом далі.
– Звичайно, ми замовимо іншу статую, – сказав він, – і вона буде зображувати мене.
– Ні, мене! Мене! – закричав кожний з Міських радників, і всі вони пересварилися між собою. Коли я чув про них востаннє, вони все ще гиркалися.
– Погляньте, що за диво! – мовив старший робітник у ливарні, де плавили статую. – Свинцеве серце, хоч зламане, а не розплавилося. Ну, то викиньмо його геть.
І він кинув серце на смітник, де вже лежав мертвий Стриж.
– Принеси мені дві найцінніші речі, що є в цьому місті, – мовив Господь до одного зі своїх слуг-янголів. І Янгол приніс йому свинцеве серце і мертвого птаха.
– Ти вчинив слушно, – мовив Господь. – Цей малий птах співатиме вічно у райських садах, а цей Щасливий Принц буде славити мене біля мого престолу.
– В она сказала, що танцюватиме зі мною, якщо я подарую їй червоні троянди, – розпачливо мовив юний Студент. – А в моєму саду червоних троянд немає.
Соловейко, що звив собі гніздо на високому дубі неподалік, почув ці слова, визирнув з гущавини і здивувався.
– Жодної червоної троянди! – бідкався Студент, і його гарні великі очі були повні сліз. – І від такої дрібниці залежить людське щастя! Я прочитав усі мудрі книги, пізнав усі таємниці філософії, а через якусь червону троянду мені життя не миле!
«Ось справжній закоханий, – подумав Соловейко. – Я щоночі співав про кохання, а не знав його в лице. Щоночі я розповідав про нього зіркам, а тепер побачив його на власні очі. Кучері в нього темні, мов гіацинт, а вуста червоні, наче пелюстки троянди, про яку він мріє; але пристрасть зробила його обличчя блідим, мов слонова кістка, і журба поклала свій знак на його чоло».
Читать дальше