Оскар Вайлд - Щасливий принц

– Ну ж бо, сідай на гілку, мій маленький, – запрошувало дерево і схиляло свої віти усе нижче; та хлопчик був надто малий.

І коли Велетень це побачив, його серце розтануло. «Який я був себелюбний! – подумав він. – Тепер зрозуміло, чому Весна не хотіла сюди приходити. Я посаджу цього хлопчика на найвищу гілку, а потім розвалю огорожу, і мій сад буде завжди відкритий для дітей».

Він дуже шкодував про те, що накоїв.

Велетень поспіхом зійшов униз, тихо розчинив двері і вийшов у сад. Але діти, побачивши його, страшенно перелякалися і втекли, і в саду знов настала Зима. Не втік лише той маленький хлопчик, бо його очі були повні сліз, і він не бачив Велетня. А Велетень ступив до нього, обережно взяв його у свою велику долоню і посадив на дерево. І дерево вмить вкрилося запашним цвітом, і пташки прилетіли до нього співати, а хлопчик обійняв Велетня обома руками за шию і поцілував. А інші діти, побачивши, що Велетень став добрим, прибігли назад, і разом з ними прийшла Весна.

– Віднині це ваш сад, дітки, – сказав Велетень, узяв велику сокиру і розвалив високий мур, який збудував колись.

І опівдні люди, що йшли на ярмарок, побачили, як Велетень грається разом з дітьми в найгарнішому саду, що є в світі.

День непомітно минув у веселих забавках, а ввечері діти прийшли попрощатися з Велетнем.

– А де ваш малий приятель? – спитав Велетень. – Отой хлопчик, якого я посадив на дерево.

Велетень полюбив цього хлопчика найбільше, бо той поцілував його.

– Ми не знаємо, – відповіли діти. – Він, мабуть, пішов.

– Скажіть йому, нехай приходить завтра, – попросив Велетень. Але ніхто з дітей не знав, де живе цей хлопчик, і ніхто не бачив його раніше; і Велетень дуже засмутився.

Щодня після уроків діти приходили гратися з Велетнем. Але того хлопчика, якого Велетень так полюбив, серед них не було ніколи. Велетень був добрим до всіх дітей, проте дуже сумував за своїм малим другом і часто про нього згадував.

– Як би я хотів його побачити! – говорив він.

Минули роки, Велетень постарів і занедужав. Тепер він більше не міг гратися разом з дітьми. Сидячи у великому кріслі, він дивився, як вони бавляться, і милувався своїм прегарним садом.

– У мене багато чудових квітів, – казав він, – але діти миліші від усіх квіток.

Одного зимового ранку, вдягаючись, він поглянув у вікно. Тепер він любив навіть Зиму, бо знав, що Зима – це просто сон Весни, коли квіти спочивають. І, поглянувши у вікно, він здивовано протер очі, а тоді глянув ще раз.

Та й було чому дивуватись! Дерево в дальнім кутку саду стояло уквітчане білим цвітом, а гілки в нього сяяли, мов золоті, і хилилися під вагою срібних плодів. А під деревом стояв малий хлопчик, якого так любив Велетень.

Не тямлячись з радощів, він вискочив надвір, пробіг по траві й кинувся до хлопчика. Та щойно він ступив ближче, лице його затьмарилося гнівом і він спитав:

– Хто насмілився тебе поранити?

На долонях хлопчика були дві криваві рани від цвяхів, і такі самі рани були на обох його ступнях.

– Хто насмілився тебе поранити? – закричав Велетень. – Скажи, і я візьму великий меч і вб’ю його!

– Ні, – відповів хлопчик. – Ці рани завдала Любов.

– Хто ти? – насилу промовив Велетень, і дивний страх обійняв його, і він впав на коліна перед дитиною.

А хлопчик усміхнувся й мовив:

– Колись ти дозволив мені гратися у твоєму саду, а тепер я візьму тебе у свій сад, що зветься Раєм.

І коли діти знов прийшли до саду, вони побачили, що Велетень лежить мертвий, а осяйне дерево ронить на нього свої білі квіти.

Н астав ранок, і старий Водяний Пацюк вистромив носа зі своєї нори. Очі в нього були блискучі, мов ґудзики, вуса – сірі та жорсткі, а довгий хвіст – наче чорна гумова палиця.

Поруч хлюпалися у воді малі каченята, схожі на зграйку жовтих канарок, а їхня мати – сніжно-біла качка з червоними лапами – вчила їх пірнати вниз головою.

– Вас ніколи не приймуть до шляхетного товариства, поки ви не навчитеся стояти на голові, – твердила вона і пірнала знову та й знов, щоб показати їм, як це робиться. Проте малеча пропускала її слова повз вуха. Каченята були надто малі, щоб зрозуміти, як важливо бути прийнятим до шляхетного товариства.

– Що за капосні діти! – пирхнув Водяний Пацюк. – Їй-право, їх слід було б утопити!

– Та що ви таке кажете! – озвалася Качка. – Усі ми колись училися. А батькам треба мати терпіння, от і все.

– Мені не знайомі батьківські почуття, – мовив Водяний Пацюк, – і сімейне життя мене не приваблює. Така вже в мене вдача. Я ніколи не був одружений і не мав цього наміру. Звісно, любов – непогана річ, але дружба значить набагато більше. Навіть не знаю, що в світі може бути благороднішим, ніж справжня дружба.