Оскар Вайлд - Щасливий принц

«Ну, сьогодні я нарешті попрацюю в садочку!» – вирішив він і мерщій заходився до роботи.

Проте вийшло так, що ні цього дня, ні згодом малий Ганс не зміг подбати про свої квіти, бо найкращий друг раз у раз просив зробити йому ще якусь дружню послугу. У Мірошника було безліч різних справ у місті, та й на млині вистачало роботи, і Ганс мусив устигати і тут, і там. Часом це його дуже засмучувало – а раптом квіти подумають, що він про них геть забув? Але він утішався тим, що Мірошник – його кращий друг. «І до того ж, – думав Ганс, – він збирається подарувати мені свого візка, а це дуже великодушно з його боку».

І малий Ганс працював на Мірошника, а Мірошник весь час говорив йому гарні слова про дружбу, які Ганс старанно записував і, як сумлінний учень, перечитував на ніч.

Одного вечора, сидячи біля каміна, Ганс почув, як хтось грюкає в двері. Ніч була непогожа, і надворі так страшно завивав вітер, що спершу Ганс подумав, наче то шумить буря. Але стук пролунав знову, а тоді ще раз – іще гучніше.

«Певно, це якийсь бідолашний мандрівник», – подумав Ганс і пішов відчиняти.

На порозі стояв Мірошник з ліхтарем в одній руці й великим ціпком у другій.

– Любий Гансе, – залементував Мірошник, – у мене таке лихо! Мій синок упав з драбини і сильно забився. Я пішов по лікаря, але він живе так далеко, а ніч така вітряна, що мені спало на думку – може, ти підеш замість мене? Ти ж пам’ятаєш, я збираюся подарувати тобі свого візка, і буде лише справедливо, коли ти зробиш мені щось у віддяку.

– Так, звісно! – вигукнув Ганс. – Як добре, що ти звернувся до мене! Я зараз піду, тільки дай мені ліхтаря, щоб я не впав у якийсь рівчак, – ніч така темна!

– Вибач, друже, – відповів Мірошник, – але цей ліхтар зовсім новий, і буде шкода, коли з ним щось станеться.

– Ну, то пусте, обійдуся без ліхтаря, – вигукнув малий Ганс, нап’яв кожуха і теплу червону шапку, пов’язав на шию шарфа і вибіг надвір.

Яка то була страшна ніч! Надворі було темно, аж чорно, і Ганс ледве бачив дорогу в темряві, а лютий вітер збивав його з ніг. Проте він відважно рушив уперед і за три години вже стукав у двері лікаревого будинку.

– Хто там? – спитав лікар, визирнувши з вікна спальні.

– Це я, лікарю, малий Ганс!

– Що тобі треба, малий Гансе?

– Мірошниченко упав з драбини і забився, і Мірошник просить вас негайно прийти.

– Еге, он воно що!

Лікар наказав осідлати йому коня, взув високі чоботи, взяв ліхтаря і спустився вниз. Він поїхав верхи до будинку Мірошника, а малий Ганс поплентався слідом.

А буря розходилася ще дужче, дощ лив як з відра, малий Ганс не розбирав дороги і відстав від лікаря. Врешті-решт він заблукав і втрапив у болото, у страшну драговину, де були глибокі провалля. Там малий Ганс і втонув. Наступного дня пастухи витягли його тіло з ями, повної води, і принесли до села.

На похорон прийшли всі селяни, бо вони любили малого Ганса. А розпоряджався на похороні не хто інший, як Мірошник.

– Я ж був його найкращим другом, – говорив Мірошник, – тому по справедливості візьму на себе цей почесний обов’язок.

І він, з голови до п’ят вбраний у чорне, йшов на чолі поховальної процесії і щомить витирав очі великою хусткою.

– Смерть малого Ганса – велика втрата для нас усіх, – сказав сільський коваль після похорону, коли всі, сидячи в затишній корчмі, пили запашне вино і їли солодкі коржики.

– Так, це велика втрата, особливо для мене, – відповів Мірошник. – Я ж зібрався був подарувати йому свого візка, а тепер не знаю, куди його подіти. У мене вдома він якось не до ладу, а продати його – то за такий мотлох і гроша не дадуть. Віднині я більш нічого нікому не даруватиму. Ці благородні вчинки, вони завжди тобі боком вилазять!

– Ну, а що далі? – спитав Водяний Пацюк після довгої мовчанки.

– Це все, – відповіла Коноплянка.

– А що сталося з Мірошником? – наполягав Пацюк.

– О, цього я не знаю, – сказала Коноплянка, – і, по правді кажучи, мене це аж ніяк не цікавить.

– От і видно, яка у вас черства вдача, – обурено мовив Пацюк.

– Боюся, ви не зрозуміли моралі цієї історії, – зауважила Коноплянка.

– Чого я не зрозумів?! – заверещав Пацюк.

– Моралі.

– То це була історія з мораллю?!

– Так, звичайно, – відповіла Коноплянка.

– Он воно що! – розлючено вигукнув Пацюк. – Думаю, ви повинні були мене попередити. Тоді я й слу -хати вас не став би! Я просто б одразу крикнув: «Бридня!» – як отой критик. А втім, ще й зараз не пізно.

І він з відчайдушним криком «Бридня!» махнув хвостом та мерщій сховався у своїй норі.