Joseph Conrad - Олмейрова примха

– Чому ти не підеш до раджі? – верещала вона. – Нащо вертаєшся знов у ліси до тих даяків? Їх треба повбивати. Сам ти не можеш їх убити, не в силі. Але в нашого раджі хоробрі слуги. Скажи лише раджі, де скарби старої білої людини. Наш раджа добрий! Він наче рідний батько, дату безар! Він повбиває тих треклятих даяків, а ти матимеш половину скарбів. Ой, Каспаре, скажи, де скарби! Скажи хоч мені! Скажи, що ти вичитав з записок старого, бо ти так часто ночами читав їх.

У таких випадках Олмейр сидів, зігнувши спину, під нападом родинної бурі, і лише коли потік красномовності жінчиної ущухав, часом на мить, сердито бубонів: «Жодних скарбів нема! Іди собі, жінко!» Розлютована виглядом цієї терпляче зігнутої спини, вона врешті оббігала навколо столу й ставала проти нього, однією рукою держачи вбрання, а другу руку, худу, з пальцями, що скидалися на кігті, простягала вперед і, доходячи до краю в своїй злості та зненависті, вибухала лайкою та гіркими прокльонами, що бурхливим потоком лилися на голову людини, не гідної, на її думку, товариства відважних малайських ватажків. Кінчалося звичайно тим, що Олмейр повільно підводився з виразом внутрішнього болю на обличчі й, держачи в руці довгу люльку, мовчки відходив. Виходив крізь високу траву на стежку до самотнього нового будинку, ледве тягнучи ноги, в стані цілковитого фізичного виснаження від огиди та страху до цієї відьми. Вона йшла тоді до сходів і садила йому вслід цілу копицю безладної лайки. Кожна така сцена кінчалася, звичайно, пронизуватими вигуками. Він чув здалека: «Ти знаєш, Каспаре, що я тобі жінка! Шлюбна жінка за всіма вашими християнськими безглуздими законами!» Вона знала, між іншим, що цими словами найгірше дошкуляла йому, бо шлюб з нею було найтяжче лихо в житті цієї людини.

Ніна мовчки нерухомо дивилася на такі сцени, приглушена, німа, без жодного почуття, поки не завмирав згук останнього прокльону. Коли батько шукав захисту в величезних запорошених кімнатах «Олмейрової примхи», а мати, знеможена риторичними змаганнями, сідала навпочіпки долі, знесилено прихилившись до ніжки столу, Ніна з цікавістю наближалася до неї й, підібгавши спідницю з запльованої соком бетеля підлоги, дивилася на матір, як дивляться в кратер затихлого вулкана після руйнівного вибуху. Думки місіс Олмейр після таких сцен верталися, звичайно, до спогадів дитинства, і монотонною співомовкою, не завжди складно, вона оповідала про славу султана Сулу, велику його пишноту, силу, могутність та відвагу; про страх, що кригою сковував серця білих, коли вони бачили їхні прудкі піратські прау. І ці муркотливі розказки про дідову могутність перемішувалися з пізнішими її спогадами про великий бій із кораблем «Білого Чорта», а найбільше про життя її в Самарангськім монастирі. Тут вона звичайно уривала нитку оповідання й, витягши маленький мідяний хрест, що завжди носила на шиї, дивилася на нього з забобонним жахом. Цей жах переплутувався з невиразною думкою про якісь чарівні властивості маленької металевої речі та з ще невиразнішим, але жахливим уявленням про злих джинів та про пекельні муки, що, на її думку, саме їй на кару вигадала добра мати-настоятелька, якщо вона втратить оцю маленьку річ.

Отакий був теологічний багаж місіс Олмейр, який вона придбала для тернистого свого життєвого шляху. Правда, вона мала принаймні за що чіплятися, тим часом як Ніна, виросши під протестантським крилом чеснотливої місіс Вінк, не мала навіть маленького шматочка металу, щоб нагадував їй про минуле вчення. І слухаючи повість цієї дикої слави, варварських боїв та бучних бенкетів, історію відважних, хоч, може, кривавих учинків, коли люди раси її матері підносились над оранґ-бленда, дівчина почувала якісь непереможні чари цього. Вона бачила з невиразним подивом, що тоненька керея цивілізованої моральності, якою огорнули її молоду душу ті чеснотливі люди, впала з неї, і вона стояла тремтячи, безпорадна, з самого краю глибокої, незнаної безодні. На велике диво, коли вона була під впливом істоти, що скидалася на відьму й доводилася їй матір’ю, безодня ця не лякала її. Трапивши в культурне оточення, Ніна, здавалося, забула минуле своє життя, до того часу, коли Лінгард вихопив її з рідної оселі. Після того вона набула християнського виховання, освіти і звикла до цивілізованого життя. На нещастя, її вихователі не зрозуміли її вдачі, й виховання скінчилося сценою приниження та вибухом огиди білих людей до мішаної крові. Вона скуштувала всю гіркоту цього й пригадувала виразно, що чеснотлива місіс Вінк гнівалася не так на молодика з банку, як на невинну причину його захоплення. Ніна не мала також сумніву, що найголовніша причина гніву місіс Вінк була та, що цей випадок трапився в білому гнізді, куди саме прилетіли з Європи дві сніжно-білі голубки, її дочки, щоб заховатися під материні крильця, чекаючи там наречених, що судила їм доля, – якихось статечних людей. Навіть думка про гроші, які з такими труднощами збирав Олмейр, акуратно висилаючи їх на утримання Ніни, не спинила місіс Вінк у доброчинній її постанові. Ніну було одіслано, хоч дівчина й сама хотіла їхати, дарма що її лякала трохи зміна в її житті. Тепер вона вже три роки прожила біля річки разом з дикункою-матір’ю та нерішучим, кволим, нещасливим батьком, що блукав із затуманеною головою поміж розставлених на нього пасток. Дівчина жила позбавленим усяких культурних вигід життям, у мізерному домашньому оточенні. Вона вдихала атмосферу жадібної гонитви за зиском і не менш огидливих змов та злочинів задля хтивості чи задля грошей. Все це, та ще домашні сварки, було єдине, що їй довелося бачити через три роки її животіння тут. Вона не вмерла ще на початку від огиди та одчаю, як того чекала й навіть сподівалася. Навпаки, за півроку їй уже здавалося, що іншого життя вона й не зазнавала, її молодому безхитрому розумові дозволено на мить заглянути у краще життя, а тоді силоміць одтягнено назад у глибоку трясовину варварства, повну дужих нестримних пристрастей, і тут Ніна втратила вміння розбиратися, їй здавалося, що зовсім однаково, де, що і як робити: торгувати чи в цегляній крамниці, чи на багнистім березі річки; досягати чи великого, чи малого; кохатися під захистом чи велетенських дерев, чи сінгапурського собору; чи жити до природного свого кінця, згідно з приписами християнської моралі та під охороною законів, чи шукати задоволення своїх бажань з диким лукавством та нестриманою жагою вдачі, що так само не знає культури, як і похмурих велетенських лісів своєї країни. Ніна бачила лише однакові вияви любові чи зненависті та підлу жадібну гонитву за зрадливими доларами в різноманітнім мінливім їхнім вигляді. Для дужої чесної натури дівчини через усі ці роки дика нестриманість і щирість в осягненні мети її земляків- малайців видавалися кращими, ніж рівний удаваний спокій, брехлива ввічливість та претензія на всілякі чесноти тих білих людей, з якими вона мала нещастя жити разом. Нарешті, таке було її життя, мусило таким бути, і, думаючи так, вона все більше й більше почувала, що підпадає під вплив матері. Шукаючи в своєму незнанні кращих боків життя, вона жадібно слухала оповідання старої жінки про минулу славу раджів, од яких і вона походила, й поволі ставала все байдужішою, все зневажливішою до примішки в своєму походженні крові білих, яких репрезентував її слабодухий безтрадиційний батько.