Джек Лондон - Місячна долина

Йдучи звідти, вороги вже приязно ручкалися й обчищали один одному запорошене вбрання.

– Скоро все втихомириться, – всміхнувся Біллі до Сексон. – Я їх знаю. Їх хлібом не годуй, а дай пововтузитись. Ця буча приперчила їм свято – такої насолоди давно вже не бувало. А що, я не казав? Гляньте-но на той стіл!

Там стояв гурт розкуйовджених чоловіків і жінок, ще спітнілих та засапаних, і вони щиро стискали одне одному руки.

– Ходім потанцюймо, – попросила Мері, тягнучи своїх до павільйону.

По всьому парку юрмилися каменярі, – недавні вороги ручкалися й мирилися, а бари, що розташувалися на вільному повітрі, обступив люд, вельми охочий хильнути чарчину.

Сексон ішла, близько притулившись до Біллі. Вона пишалася ним. Він умів битися і вмів уникати сутичок. Під час сьогоднішньої колотнечі він тільки про те й дбав. Тож вона добре розуміла, що Біллі й на мить не забував ні про неї, ані про Мері.

– Ви хоробрий, – сказала вона йому.

– Невелика штука відібрати цукерку в дитини, – заперечив він. – Вони просто галабурдники, махають руками, наче вітряки. Боксу вони не тямлять. Самі лізуть під руку. – Тільки й лишається, що бити їх. То вже не справжня колотнеча, знаєте.

Він по-хлоп’ячому стурбовано глянув на свої розбиті суглоби.

– А взавтра мені натягати віжки оцими руками, – поскаржився він, – Невесело буде, коли вони понабрякають.

О восьмій годині оркестр «Ель Віста» заграв «Краю рідний, краю», і всі четверо, поспішаючи слідом за іншими до спеціального потягу, встигли захопити у вагоні місця одне проти одного. Коли весела юрба набилася у проходи й площадки вагонів, потяг рушив у свій недалекий перегін – з передмістя до Окленда. У вагоні разом завели різних пісень – хто що і як умів, і Берт, схиливши голову Мері на груди, співав у неї в обіймах «На берегах Вобешу». І проспівав усе від початку й до кінця, не зважаючи на одчайдушний галас, що його зчинили дві баталії, одна на сусідній площадці, друга в протилежному кінці вагона, доки їх урешті погамували під жіночий вереск і брязкіт розбитого скла полісмени, які супроводили потяг.

Біллі завів сумної пісні про ковбоя з одноманітним приспівом «Поховайте мене у преріях диких».

– Ви цієї ще ніколи не чули; її часто співав мій батько, – сказав він, скінчивши, нарешті, на превелику радість Сексон.

Вона відкрила в ньому першу ваду: йому наче ведмідь на вухо наступив, ані однієї правильної ноти він не міг узяти, – все фальш!

– Я співаю рідко, – додав він.

– Та й добре робить, – пояснив Берт подрузі Біллі. – А ні, то приятелі вбили б його.

– Вони всі глузують з мого співу, – вдався Біллі до Сексон. – А скажіть по совісті, невже я справді так кепсько співаю?

– Ні, ні… не кепсько, а… може, трохи однотонно, – відповіла вона, завагавшись.

– І зовсім не однотонно, – заперечив він. – Ви всі наче змовилися. Закладаюся, що Берт наклепав уже на мене. А тепер заспівайте-но ви, Сексон. Я певен, ви добре співаєте. Це видко по вас.

Вона почала «Коли минуть жнива». Мері й Берт підхопили мелодію, та коли й Біллі спробував до них пристати, Берт штурхонув його ногою, і той замовк. Сексон співала чистим, невеликим, але милим сопрано і почувала, що співає для Біллі.

– Оце справжній спів! – скрикнув він, коли вона скінчила. – Заспівайте ще раз. О, будь ласка. Ви співаєте саме як слід. Чудово!

Його рука простяглася до її руки, й узяла у свою, і коли дівчина заспівала знову, то відчула, як по всьому її тілі розливається теплий струмінь його сили.

– Диви, як вони побралися за руки! – пирснув Берт. – Немов бояться чогось. Гляньте на Мері й на мене! Підсуньтеся ж одне до одного, мокрі ви курки! Обніміться гарненько! А то це, бігме, впадає в око. Я вже й так маю підозру на вас… Тут щось не те!

Від його натяку щоки Сексон спалахнули.

– Помалу, помалу, хлопче! – докірливо кинув йому Біллі.

– Замовкніть! – додала й собі обурена Мері. – Ви страшенно хамулуваті, Берте Вонгопе, і я більше не хочу з вами водитися, – ось вам!

Вона вивільнила руки й відштовхнула його, але за кілька секунд уже пробачила і прийняла знов у свої обійми.

– Слухайте, а чи не податися нам ще кудись учотирьох? – не вгавав Берт. – Тільки ж но вечоріє. Часу маємо вдосталь, – зазирнемо спочатку до кафе Пебста, а там іще кудись. Що ти на це скажеш, Біле? А ви, Сексон? Мері на все пристане.

Сексон збентежено чекала на відповідь цього хлопця, що сидів поруч неї – адже познайомилася вона з ним так недавно!