Джек Лондон - Дочка снігів

Її інформатор піднявся навшпиньки, щоб краще роздивитись.

– Не знаю, – признався він ніяково і вдарив по плечу свого сусіду. – Це хто? Отой худорлявий, голений? В синій сорочці, з латкою на коліні?

В цю хвилину Фрона радісно скрикнула й кинулася вперед.

– Мете! Мете Маккарті!

Чоловік з латкою щиро потиснув їй руку, хоч і не впізнав її, і недовірливо поглянув на неї.

– Ви мене не пізнаєте! – вигукнула Фрона. – Ні, ні, не кажіть мені, що впізнали! Коли б не було тут стільки глядачів, я обняла б вас, старий ведмедю!.. От і пішов Великий Ведмідь додому, до своїх маленьких ведмежат, – почала вона повагом. – А ведмежата були дуже голодні. І Великий Ведмідь сказав: «Відгадайте, що я вам, дітки, приніс?» Одне ведмежа сказало, що ягоди, а друге сказало, що рибу лосося, а третє сказало, що дикобраза. Тоді Великий Ведмідь засміявся: «Хо-хо!» – і сказав: «Ні, я приніс чудову, велику, гладку людину!»

Що далі він слухав, то більше починав собі щось пригадувати – це було видно по ньому, і коли Фрона замовкла, обличчя його зморщилось і він засміявся якимсь особливим, тихим сміхом.

– Та я і справді вас знаю, – сказав він, – тільки ніяк не можу згадати, хто ви така.

Вона показала на склад, з острахом дивлячись на нього.

– Ага, згадав! – Він одступив на крок, уважно приглядаючись до Фрони. Тут на його радісному обличчі раптом проступило розчарування. – Ні, цього не може бути! Я помилився. Ніколи не могли ви жити в цій халупі, – він показав на склад.

Фрона енергійно закивала головою.

– То це все ж таки ви! Маленька сирітка із золотою кучмою, яку я так часто розчісував! Маленька чарівниця, що босоніж бігала по цьому камінні!

– Так, так! – радісно підтвердила вона.

– Маленьке чортеня, що викрало запряжку собак і серед лютої зими помандрувало на Перевал, щоб довідатись, де кінчається світ!.. – А все це наробили чарівні казки старого Мета Маккарті!

– О Мете! Любий старий Мете! Чи пам’ятаєте, як я пішла купатись із сиваськими дівчатками з індіянського табору?

– І я тоді за коси витяг вас із води!

– І загубили новісінького чобота.

– Та чому ж не пам’ятати! Це був страх який ганебний вчинок! А за чоботи я заплатив десять доларів у крамниці, вашому ж таки батькові.

– А потім ви через Перевал помандрували в глиб країни і ми більше про вас нічого не чули. Всі гадали, що ви померли.

– Пам’ятаю це як сьогодні! Ви плакали в мене на руках і не хотіли на прощання поцілувати свого старого Мета. А проте ж поцілували-таки! – додав він з виглядом переможця. – Поцілували, коли зрозуміли, що я справді вас покидаю. Яка ви тоді були крихітка!

– Я тоді мала тільки вісім літ.

– А минуло вже дванадцять з того часу. Дванадцять довгих років провів я в глибині країни, ні разу не показувався між люди… Вам тепер має бути двадцять років?

– І я вже на зріст майже вас догнала, – додала, кивнувши, Фрона.

– Гарна з вас вийшла жінка – висока, струнка… – Він оглянув її критичним оком. – От тільки не завадило б бути трохи огряднішою.

– Не у двадцять же років, Мете! – заперечила вона. – Не у двадцять! Ось помацайте мою руку й побачите! – Вона зігнула руку й показала йому, як напружилися м’язи.

– М’язи сильні, – погодився він, доторкуючись до її руки. – Можна подумати, що ви добували шматок хліба тяжкою працею.

– О, я вмію кидати списа, знаю бокс, фехтування, – хвалилась вона, прибираючи відповідну поставу. – Вмію плавати, пірнати, скакати через мотузок двадцять разів упідряд, ходити на руках.

– То це вас так там учили! А я думав, що ви їздили вивчати різні науки, – сказав він незадоволено.

– Тепер, Мете, нові методи навчання. Тепер вас уже не відсилають додому з головою, начиненою всякими науками…

– … та з такими кволими ногами, що вони не можуть здержати цієї вченої голови! Ну гаразд, дарую вам ваші м’язи.

– А як ваші справи, Мете? – запитала Фрона. – Як вам велося цих дванадцять років?

– Погляньте на мене. – Він широко розставив ноги, високо підняв голову, виставив уперед груди. – Перед вами стоїть містер Мет Маккарті, один з королів славетної династії Ельдорадо, і все це він здобув своїми власними руками. Мої володіння безкраї. Тепер у мене за одну хвилину добувається більше золотого піску, ніж я бачив за все своє попереднє життя. Тепер я їду в Штати розшукати собі спадкоємців. Я переконаний, вони повинні бути. В Клондайку знайдеш досхочу золота, але доброго віскі там немає, і я собі постановив, хоч кров з носа, випити справжнього віскі ще до смерті. А тоді вернуся в Клондайк керувати своїм майном. Слово честі, я один з королів Ельдорадо, і коли вам що-небудь таке буде потрібно, я радо позичу.