Джек Лондон - Дочка снігів

– Гей там, обережніш на слові! – застеріг той, про кого йшлося. Він незграбно причалив, одне весло його впало за облавок. – Ніхто вас не просить ляпати язиком! – додав він задерикувато, викручуючи рукав, що замочився, коли він діставав весло.

– А слух у вас, чоловіче, добрий, – зауважив старший офіцер.

– Кулак теж непоганий, – відрубав перевізник.

– Та й язик не дурно пришитий.

– У нашому ремеслі інакше й не можна. До вас, акул, тільки попадешся на зуби, одразу проглинете. Я – розбишака!.. Та хто ж тоді ви? Напхають у своє корито тисячу пасажирів, як тих оселедців у бочку, годують покидьками, мов за свиней їх мають, а деруть удвічі дорожче, ніж за перший клас! То хіба я розбишака?

Над верхньою палубою раптом з’явилося чиєсь червоне обличчя і голос зарепетував:

– Чи ви, нарешті, вивантажите мій багаж? Чуєте, містере Терстон? Зараз же! Негайно! П’ятдесят моїх поні на цій вашій паршивій посудині перегризають одне одному горло, і вам кепсько доведеться, коли їх не вивантажите як стій! Кожен день затримки мені стає тисячу доларів! Я цього не потерплю, чуєте? Ви почали дерти з мене шкуру від тої хвилини, як ми вирушили з Сіетла!

Годі! Пеклом присягаюся, що я геть розпуджу всю вашу компанію, хіба не я буду! Чуєте, це я кажу, Тед Фергюсон! Коли вам дорога ваша шкура, то ворушіться! Чули?

– То це я розбишака!.. – бурмотів тим часом перевізник. – Я – розбишака!

Містер Терстон, заспокійливо махнувши рукою червонопикому добродієві, звернувся до дівчини:

– Я б з найбільшою охотою сам довіз вас до берега, та ви ж бачите, скільки маю клопоту! До побачення! Щасливої дороги! Я зараз покличу матросів і накажу відшукати ваші речі. Ви їх одержите на складі взавтра рано.

Вона злегка сперлась йому на руку і спустилася в човен.

Хистке суденце під вагою її тіла раптом гойднулося й зачерпнуло води, що залила доверху їй черевики, але Фрона, немовби нічого й не трапилось, спокійно сіла на кормі, підібгавши під себе ноги.

– Почекайте! – крикнув офіцер. – Так же не можна! Верніться назад, міс Велс. Я вже вам якось дістану одну з наших шлюпок.

– Перше я вас у пеклі побачу! – заперечив перевізник, відпливаючи. – Пустіть! – вигукнув він погрозливо.

Містер Терстон, що міцно вхопився за стерно, за свою лицарську поведінку був нагороджений добрячим ударом весла по пальцях. Тоді він, забувши про всі приписи ґречності, а так само й про міс Велс, вилаяв перевізника довгою промовистою лайкою.

– На мою думку, ми б могли розпрощатись чуліше, – сказала міс Велс і голосно засміялась.

– О господи, – промимрив офіцер, скидаючи шапку та чемно кланяючись. – Оце-то жінка! – І зовсім несподівано він відчув непереможне бажання завжди бачити перед собою сірі очі Фрони Велс. Він не вмів аналізувати свої почуття, не знав, звідки взялося таке бажання, але почував, що ладен був би піти за нею на край світу. Його професія здалася йому огидною, йому захотілось усе кинути й помандрувати за нею туди, в Клондайк. Але, глянувши на борт пароплава, на червоне обличчя Теда Фергюсона, він схаменувся. Мрія, що на хвилину була захопила його, розвіялась…

Плюсь! Перевізникове весло, незграбно занурившись у хвилі, хлюпнуло водою Фроні на обличчя.

– Маю надію, ви на мене не гніваєтесь, міс, – виправдувався він. – Я стараюсь, як можу, але цього, видно, замало.

– Та нібито й так, – одказала вона добродушливо.

– Правду мовити, не люблю я моря, – провадив збентежений перевізник, – але мені доконче треба як-небудь чесно здобути грошенят, і мені здається, що такий спосіб найкращий. Я вже давно був би в Клондайку, коли б мені хоч крихту поталанило. Я вам скажу, як усе склалось. На половині дороги, коло Вітряного Рукава, в мене пропали всі мої речі, а я вже перетарабанив їх через перевал.

Хлюп! Плюсь!.. Фрона витерла обличчя, здригаючись від холоду, бо струмок води збігав у неї по спині.

– Ви молодець, – підбадьорював він її, – ви якраз придатні для цієї країни. Ви простуєте далі, в глиб краю?

Вона весело кивнула головою.

– А їй-бо, ви молодець… Отже, коли пропало моє причандалля, я повернувся на берег і вирішив набути все знову. Через те я й заправив таку ціну. Маю надію, що вона не дуже вас обтяжить. Запевняю вас, міс, я не гірший за інших. Я мусив викласти сотню за це старе корито, а в Штатах за нього дали б хіба десять доларів. Тут на все такі ціни. Туди далі, в Скагвей, ухналі коштують по чверть долара за штуку. Зайдеш, наприклад, до бару, замовиш собі віскі, а за віскі півдолара. Що ж тут чинити? Вип’єш віскі, кинеш на прилавок два ухналі, й квит. Ніхто не скаржиться. Ухналі там ходять за дрібні гроші.