Джек Лондон - Дочка снігів

– Ви мужній чоловік, коли після таких пригод знову важитесь у цю дорогу. Як вас на ім’я? Може, ми там де зустрінемось.

– Кого? Мене? О, мене звуть Дел Бішоп, копач. Коли нам доведеться де здибатись, то я з вами поділюся останньою сорочкою, чи то, я хотів сказати, останнім шматком хліба.

– Дякую, – відказала дівчина, лагідно усміхаючись. Вона вміла шанувати все, що йшло від щирого серця.

Він перестав веслувати й знайшов під ногами у воді старого щербатого черпака.

– Не завадило б вам трошечки вичерпати воду, – зауважив він, кидаючи черпака до неї. – Човен ще гірше протікає, як оце його здавило.

Фрона в думці посміхнулася, підтикалась і взялася до роботи. Щоразу, як човен поринав у воду, на обрії, немов велетенські хвилі, то підіймались, то влягали поорані глетчерами гори. Час від часу вона зупинялась на хвилину, щоб трохи відпочила спина, і дивилась на людний берег, що до нього вони прямували, та на морську протоку. Протока врізувалася далеко в берег, і в ній об’якорилось яких двадцятеро великих пароплавів. Від берега до пароплавів і назад снували човни, баржі, каное і ще безліч різних маленьких суденець.

«Людина – невтомний трудівник, вічний борець з ворожими стихіями», – думала Фрона, пригадуючи своїх учителів, що до їхньої мудрості вона прилучилася під час лекцій та власних студій пізніми вечорами. Вона була дитина свого віку і чудово розуміла природний світ та його явища. І вона любила цей світ глибоко, ба навіть поважала його.

Деякий час чути було тільки хлюпотіння води під веслами Дела Бішопа. Раптом у нього промайнула одна думка.

– А ви не сказали мені свого ім’я, – промовив він з поблажливою ґречністю.

– Мене звуть Велс, – відповіла вона, – Фрона Велс.

На обличчі в нього відбилася величезна пошана, сливе побожність.

– Ви Фрона Велс? – промовив він повагом. – То Джекоб Велс ваш батько?

– Так, я дочка Джекоба Велса, до ваших послуг. Він протяжно свиснув і покинув весла.

– Ну як так, то вертайтесь на корму та підібгайте ноги, а то вони зовсім у вас промокнуть, – скомандував він. – І киньте оту виливку!

– Хіба я погано працюю черпаком? – обурилась Фрона.

– Та не те! Ви працюєте якнайкраще… Але ви… ви…

– Я зовсім не змінилася з тієї хвилини, як ви дізналися, хто я така. Веслуйте собі – то ваша робота. А я свою робитиму.

– Ні, ви таки справді молодець! – вигукнув він у захваті й знову взявся до весел. – То це Джекоб Велс ваш батько! Як це я зразу не догадався?

Коли вони причалили до піщаної обмілини, що завалена була паками різного краму й захрясла людом, Фрона затрималася потиснути руку своєму перевізникові. І хоч цей вчинок з боку жінки, що найняла його для виконання певної роботи, здався перевізникові трохи чудним, та на те вона була дочка Джекоба Велса.

– Пам’ятайте, мій останній шматок хліба буде вашим, – нагадав він, не випускаючи її руки.

– І ваша остання сорочка також. Не забувайте цього!

– Одначе ви-и-и молодчага! – вирвалось у нього, коли він востаннє потиснув їй руку. – Далебі!

Коротка сукня не стримувала її вільних рухів, і Фрона з приємним подивом завважила, що замість дріботіти, як то звичайно на міських вулицях, вона ступала тепер широко й легко, ходою людини, звиклої до далеких подорожей і нестатків. Не один шукач золота, поглянувши на її щиколодки, на дужі литки в сірих гетрах, думав собі про неї те ж саме, що й Дел Бішоп. А хто хоч раз глянув їй в обличчя, той обов’язково глядів ще на неї, бо її лице було щире й товариське, а в очах тремтіла ледве помітна усмішка, завжди ладна спалахнути, освітити все обличчя, скоро всміхнуться до неї чиїсь інші очі. Усмішка її бувала різна – весела чи співчутлива, пустотлива чи насмішкувата, – залежно від того, які почуття її викликали. А часом усе обличчя променилося в неї усмішкою, – усмішкою, що завжди була щира й приязна.

Цим разом Фрона мала багато причин усміхатись, коли, перетинаючи піщану відмілину, поспішала крізь натовп до рубленого будиночка, на який вона вказувала містерові Терстону.

На березі ж час, здавалося, повернувся назад, і транспорт набув первісних форм. Люди, що ніколи в житті не носили нічого, крім маленьких пакуночків, поробилися в’ючаками. Ніхто не йшов рівно, піднявши голову, – всі, зігнувшись, як дуга, важко переставляли ноги. В’ючне сідло – це була власна спина, і на цих спинах уже починали натиратися садна від ременів. Люди спотикались під незвичним тягарем, ноги плутались, як у п’яних, роз’їжджалися в різні боки; нарешті, їм темніло в очах, і вони падали край дороги разом зі своїми клунками. Інші, насилу стримуючи радість, вантажили своє манаття на двоколісні візки і бадьоро тягли їх, поки застрявали десь на повороті, де дорогу заступали величезні кам’яні валуни. Там вони спізнавали закони мандрів по Алясці, кидали свої візки або котили назад і збували їх за шалену ціну якому-небудь новакові, який тільки вийшов на берег. Новаки, оперезані кольтами, набоями, мисливськими ножами – цього добра набиралось фунтів на десять, – бадьоро виступали в дорогу, але невдовзі насилу пленталися назад, кидаючи в розпуці револьвери, набої, ножі. Так задихаючись, обливаючись потом, покутували Адамові сини гріх свого далекого пращура.