Джек Лондон - Дочка снігів

Зате Дейв Гарней, що зайшов сюди зовсім не випадково, і не думав сидіти десь там у кутку. Він, король Ельдорадо, вважав, що повинен займати в товаристві те становище, на яке давали йому право його мільйони. Хоч тонкощів світської бесіди він вчився переважно по тавернах та розмовляючи з товаришами-копачами на порозі своєї хатини, одначе тепер поводився, мов справжній салонний лицар, якому топтати килими – не первина. Дивовижно одягнений, човгаючи ногами, переходив він від одного гостя до другого, з кожним заговорював, правда, часто не до ладу, але самовпевнено, не лізучи за словом у кишеню.

Міс Мортімер, що розмовляла по-французькому як парижанка, збила була його з пантелику своїми символістами, та він швидко викрутився, заговоривши з нею на жаргоні франко-канадських провідників, і здивував її непомалу, запитавши, чи не продасть вона часом двадцять п’ять фунтів цукру – білого чи темного, все одно. Він заводив таку щиру розмову не тільки з міс Мортімер. З ким би не починав балачку, він спритно звертав її на продовольче питання, а потім і на свою пропозицію. «Цукор, хай йому грець», – веселим голосом додавав він наприкінці і йшов шукати іншого співбесідника.

Особливо сильне враження справив Дейв на товариство, попросивши Фрону заспівати з ним зворушливу пісеньку: «Я рідний край покинув задля тебе». Це, може, було трохи й занадто, одначе Фрона погодилась. Тільки він хай наспіває мелодію, щоб вона могла підібрати акомпанемент. Голос у Дейва був не дуже приємний, зате досить сильний. Тут ожив і Дел Бішоп, і почав підтягати хрипким басом. Він так захопився, що навіть встав зі свого стільця. І коли вже повернувся додому, то, штовхнувши ногою, розбудив свого сонного товариша, що мешкав з ним у наметі, щоб похвалитись йому, як то він гарно гостював у Велсів. Місіс Шовіл аж хихотіла, виявляючи свій захват, особливо ще коли лейтенант кінної поліції та кілька його співвітчизників голосно проспівали «Пануй, Британіє» [2] «Пануй, Британіє» – англійський національний гімн на слова поета Джемса Томсона (1700–1748). та «Боже, бережи королеву» [3] « Боже, бережи королеву (короля) » – англійський національний гімн, автором якого є Джон Бул (1563–1628). , а американці відповіли їм піснями «Моя батьківщина» [4] « Моя батьківщина » – американський національний гімн на слова Семюела Сміта (1808–1895). та «Джон Браун» [5] « Джон Браун » (1861) – американська пісня часів громадянської війни, складена на честь борця за визволення негрів Джона Брауна (1800–1859); гаданий автор – К. Гел. . Тоді довготелесий Алек Боб’єн, король Серкл-Сіті, став вимагати «Марсельєзу» [6] « Марсельєза » (1792) – французький національний гімн, первісно революційна пісня на слова Руже де Ліля. . Розійшлися всі, голосно виспівуючи на вулиці «Сторожу на Рейні» [7] « Сторожа на Рейні » (1840) – німецька націоналістична пісня на слова М. Шнекенбюргера. .

– Не приходьте на такі вечори, – пошепки сказала Фрона, прощаючись із Корлісом. – Ми не встигли й словом перемовитись. А я знаю, що ми з вами потоваришуємо. Скажіть, випросив у вас Дейв Гарней цукру?

Вони обоє засміялися, і Корліс пішов додому при світлі північного сяйва, намагаючись дати певний лад тим враженням, що справив на нього сьогоднішній вечір.

– А чого б мені не пишатися своєю расою?

Щоки у Фрони горіли, очі палали. Вони обоє згадували своє дитинство, і Фрона розказувала Корлісові про свою матір, яку ледве пам’ятала. Гарна й білява, типова англосаксонка – такою уявляла її собі Фрона з власних спогадів та з оповідань батька й старого Енді із поштової контори в Даї. Розмова зайшла про раси взагалі, і Фрона, захопившись, висловила думки, що Корлісові, як людині з консервативними поглядами, видалися непевними і не досить обґрунтованими. Він гадав, що стоїть понад расовим егоїзмом й упередженнями, і тільки сміявся з її дитячого світогляду.

– Це властиво людям вважати себе за найвищу расу, – казав він. – Цей егоїзм наївний і цілком природний, зрозумілий і навіть корисний, але хибний по суті. Євреї вважали себе – та й досі вважають – за богом обраний народ…

– Тим-то вони й залишили такий глибокий слід в історії, – перехопила Фрона.

– Але життя не підтвердило їхніх поглядів! І подивіться ще з другого боку. Для нації, що вважає себе вищою, інші нації здаються нижчі. Це зрозуміло. Свого часу кожен римлянин вважав себе вищим за царя. Коли римляни зустрілися з нашими дикими предками в германських лісах, вони тільки звели у подиві брови: «Це нижча раса, варвари!»