Джек Лондон - Дочка снігів

Та вернімось назад. Спокійно, але з великою радістю, Ванс Корліс ждав зустрічі з Фроною Велс, а тим часом милувався з того сонячного образу, що зафіксувався в його пам’яті. Хоч, переходячи перевалом, а далі спускаючись озерами та річкою, мав він великі грошові засоби – лондонські синдикати не скупують у таких випадках, – Фрона все ж прибула до Доусона на півмісяця раніше за нього. Він долав перешкоди, користуючись силою грошей, а вона користувалась іншою, ще потужнішою силою: їй, мов талісман, скрізь допомагало ймення Велс.

Прибувши в Доусон, він тижнів зо два прогаяв, поки знайшов помешкання, влаштувався та повідвідував тих, до кого мав рекомендаційні листи. Але що має статись, того не оминеш. Отже, одного разу, коли вже річка замерзла, він узувся в мокасини і попрямував до Велсового дому, мавши собі за честь іти в товаристві місіс Шовіл, дружини копальняного комісара.

Корлісові здавалося, що він бачить сон. Парове опалення в Клондайку! А наступну мить, розхиливши важкі портьєри, він з передпокою ступив до вітальні. Так, це була справжня вітальня. Його лосячі мокасини тонули в пишному, м’якому килимі, а очі йому привернула картина Тернера [1] Тернер, Джозеф Мелорд Вільям (1775–1851) – визначний англійський художник. – схід сонця. Тут було ще багато інших картин, речей з бронзи. У двох голландських коминках палали величезні ялинові поліна. Стояв і рояль, і хтось співав. Фрона скочила з дзиґлика й пішла назустріч гостеві, простягаючи до нього руки. Досі йому здавалось, що немає у світі нічого кращого, як той образ на тлі сонця, що відбився в його уяві, але цей теперішній образ на тлі полуміння, ця юна істота, повна життя й сили, – вона зовсім заслонила ту бліду копію. Це була чарівна хвилина, як він держав її руками у своїх, – хвилина, коли людину опановує якесь невиразне, владне почуття, коли кров бурхливими хвилями перебігає по тілу й туманить мозок. Перші слова ледве доходили до нього, аж голос місіс Шовіл його очутив.

– О! – скрикнула вона. – То ви вже знайомі? І Фрона відказала:

– Так, ми зустрілися на дорозі з Даї, а ті, що зустрічаються на цій дорозі, ніколи одне одного не забувають.

– Як це романтично!

Комісарова дружина сплеснула руками. Хоч вона гладка була і флегматична вдачею, ця сорокалітня жінка, якщо тільки не спала, все сплескувала в долоні та щось патетично вигукувала. Чоловік її під великим секретом запевняв, що коли б вона зустрілася віч-на-віч навіть із самим господом богом, то, напевне, сплеснула б своїми пухкими руками й вигукнула: «Як це романтично!»

– То як же це трапилось? – допитувалась вона. – Чи врятував він вам життя серед скель, чи що таке вчинив? Ну, розкажіть же, будь ласка! А ви, містере Корліс, ви ніколи мені про це не казали! Та говоріть-бо! Я вмираю з цікавості!

– О, та нічого особливого, – поспішив відповісти Корліс. – Нічого романтичного. Я, чи то ми…

У нього аж дух захопило, коли Фрона перебила його мову. Годі було догадатись, що має сказати ця дивна дівчина.

– Він дав мені притулок, от і все, – промовила вона. – Можу похвалити його смажену картоплю, кава ж його до смаку тільки тому, хто дуже голодний.

– Невдячна! – тільки на слово й спромігся Корліс, одержавши у відповідь Фронину усмішку.

Потім його познайомили зі струнким лейтенантом кінної поліції, що, спершися на коминок, обмірковував продовольчу кризу із жвавим, невеликим на зріст, чоловіком у накрохмаленій сорочці з дуже високим стоячим комірцем.

Завдяки своєму походженню Корліс знав, як поводитись у товаристві, тому він так вільно переходив від гурту до гурту, що Дела Бішопа аж завидки брали. Дел Бішоп як сів на стільці, скоро прийшов, то так і сидів у незручній позі, терпляче дожидаючи, щоб хто-небудь з гостей почав прощатись. Він хотів побачити, як саме це робиться. Більшість цієї складної процедури він собі, власне, уявляв. Знав навіть, скільки разів треба ступити, щоб дійти до дверей, і був цілком переконаний, що треба попрощатися з Фроною. Але от чи треба ручкатися геть з усіма гостями? Він забіг сюди на хвилинку, щоб побачитися з Фроною, сказати їй «Як ся маєте», та й годі, – і ось наскочив на таке велике товариство!

Корліс, обговоривши з такою собі міс Мортімер занепад французького символізму, набрів на Дела Бішопа. Той одразу впізнав його, хоч бачив тільки раз, одну хвилину, коло намету в Щасливому таборі. Дел, не гаючи часу, сказав, що дуже вдячний Корлісові за гостинність, за те, що той дав притулок Фроні, коли він сам забарився в дорозі. Хто стане в пригоді Фроні, той так само прислужиться і йому, Делові. Він цього ніколи не забуде, поки в нього знайдеться хоч одне укривало, щоб укрити ним містера Корліса. Він гадає, що йому не зовсім було кепсько спати тої ночі. Хоч міс Фрона й казала, що не дуже вони мали чим постелитись, та ніч тоді була не надто холодна – вітер, правда, великий, але мороз не такий-то. Він гадає, що містер Корліс тоді не дуже змерз. Ця розмова здалася Корлісові трохи недоречною, і він при першій нагоді відійшов від Дела, залишивши його безнадійно поглядати на двері.