Оскар Вайлд - Публіцистика

Соціалізм, комунізм – називайте його як хочете – шляхом перетворення приватної власності в суспільне благо й заміни конкуренції кооперацією поверне суспільство до належного стану цілковито здорового організму й забезпечить гарантований матеріальний добробут кожному члену людської спільноти. Він, по суті, закладе належну основу й належні умови існування самого Життя. Але для того, аби Життя досягло найвищого рівня своєї довершеності, потрібно дещо більше. Потрібен Індивідуалізм. Якщо Соціалізм має авторитарну природу; якщо хоча б якийсь уряд наділений не лише політичною, а й економічною владою; якщо, коротше кажучи, нам належить жити під Промисловою Тиранією – на людей чекає майбутнє гіршого ґатунку, ніж сьогодення. Нині ж, як наслідок існування приватної власності, багатьом людям вдається досягти лише обмеженого рівня Індивідуалізму. Такі люди або не мають потреби заробляти собі на життя, або мають змогу обрати заняття по душі, яке приносить їм задоволення. Це поети, філософи, науковці, митці – одним словом, справжні люди, які віднайшли себе в цьому житті і в яких частково віднаходить себе саме Людство. З іншого ж боку, багатьом людям без приватної власності, доведеним до крайньої бідності, доводиться виконувати найбільш каторжну роботу, до якої не лежить їхня душа і до якої їх штовхає беззаперечне, безглузде, бездуховне Тиранство нужди. Це бідняки, які не знають увічливості, красномовства, благ цивілізації, культури, мирських благ чи радості життя. Чи не весь матеріальний добробут Людства породжується колективною працею цих людей. Та сенс має лише цей матеріальний результат, а до особистості бідняка немає діла нікому. Він лише крихітна частинка сили, яка цілковито нехтує ним і ламає його, понад те – хоче його зламати, бо в такому разі він більш слухняний.

Звісно, можна зауважити, що Індивідуалізм, який виник в умовах приватної власності, не завжди – чи навіть переважно – виявляється у своїй найкращій та досконалій формі, а бідні люди, хай їх оминули блага культури й природна чарівність, не позбавлені інших чеснот. Володіння приватною власністю досить часто призводить до занепаду моралі, що, безумовно, є однією з причин, чому Соціалізм прагне позбутися цього явища. По суті, власність лише ускладнює життя. Кілька років тому країною пройшлася чутка про те, що власність покладає якісь обов’язки. Ця чутка була такою поширеною і так в’їлася в суспільство, що, зрештою, про неї почала говорити й Церква. І ця чутка є абсолютною істиною. Власність покладає не просто якісь обов’язки – цих обов’язків так багато, що володіння нею в будь-якій мірі перетворюється на одноманітне заняття. Якби власність приносила лише задоволення, то було б півбіди; але через покладені нею обов’язки вона стає просто нестерпною. Можна безумовно визнати чесноти бідних людей – але якими ж жалюгідними є ці чесноти. Нам часто кажуть, що бідні вдячні благодійникам. Безумовно, хтось із них справді вдячний, та найзлиденніші з них ніколи й доброго слова не скажуть – невдячні, незадоволені, неслухняні й непокірні. Але не безпідставно. Благодійність для них є до болю безглуздим способом пом’якшувати нерівність, а чи й подачкою із жалості, яку неминуче супроводжує нахабна спроба особливо стурбованих громадян втрутитися в їхнє особисте життя. З якого дива біднякам дякувати за крихти, що перепадають їм із панського столу? Вони також мають сидіти за цим столом – і вони починають це усвідомлювати. Щодо незадоволення, то людина, яка б не була незадоволена таким оточенням і таким ницим життям, – це дійсно корисний ідіот. Для будь-кого, хто вчив історію, непослух видається вродженою людською чеснотою. Саме завдяки непослуху – точніше, непослуху й бунту – відбувався поступ людства. Інколи бідних вихваляють за ощадливість. Але радити бідним бути ощадливими не лише абсурдно, а й образливо. Це наче радити голодній людині менше їсти. Адже для працівника в місті чи селі ощадливість є аморальним заняттям. Не мусить же людина прикидатися, що її влаштовує життя недогодованої худоби! Таке життя її не вдовольнятиме й штовхатиме до крадіжок чи утриманського існування, яке багато хто вважає не кращим за крадіжку. Може, просити милостиню безпечніше, ніж красти, але красти пристойніше, ніж жебракувати. Ні, невдячний, неощадливий, незадоволений і непокірний бідняк – це не вигадка, а цілком собі реальний персонаж. У його протесті немає нічого незбагненного. Чеснотливі жебраки можуть заслуговувати на співчуття, але аж ніяк не на схвалення. Вони побраталися з ворогом і продали свою честь і гідність за миску цвілої юшки. Понад те, вони ще й навдивовижу дурні. Я ще можу зрозуміти, чому хтось підтримує закони, які захищають приватну власність та заохочують її накопичення – за умови, що цей хтось здатен у цих умовах вести насичене інтелектуальне життя. Але в мене в голові не вкладається, як хтось, чиє життя такі закони ганять і потворять, просто мовчки погоджується з їхнім існуванням.