Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. II частина

– Я боявся цього. Я роблю все, що можу, Мег.

Якби він вилаяв її або навіть струснув, це не поранило б Мег так, як ці скупі слова. Вона кинулася до нього, обхопила за шию й вигукнула зі сльозами каяття:

– О Джон, мій дорогий, добрий, працьовитий любий, я не хотіла тебе образити. Як я могла таке сказати! Це було гидко, несправедливо, невдячно! О, як я могла це сказати!

Він був дуже добрий, охоче простив її й не вимовив жодного слова докору, але Мег знала, що зробила і сказала те, що не скоро забудеться, хоча він, можливо, ніколи не дасть їй це відчути. Вона обіцяла любити його в горі і в радості, а тепер, ставши дружиною, кинула докір у його бідності, після того, як сама ж нерозважливо витратила зароблені ним гроші.

Це було жахливо, а найгірше те, що після цього Джон поводився так спокійно, ніби нічого не сталося, і лише затримувався на роботі довше звичайного і працював вдома в пізні нічні години, коли вона, наплакавшись, засинала. Тиждень, проведений у постійних докорах сумління, змучив Мег, а звістка про те, що Джон відмовився від замовленого для себе нового зимового пальта, привела її у такий відчай, що на неї було важко дивитися. У відповідь на її розпитування він просто сказав: «Я не можу дозволити собі такі витрати, люба».

Мег нічого не сказала у відповідь, але кілька хвилин по тому він знайшов її в передпокої – зануривши обличчя в його старе пальто, вона ридала так, немов її серце готове було розірватися.

Вони довго говорили в той вечір, і Мег навчилася любити чоловіка ще глибше за його бідність, яка зробила його справжньою людиною, дала йому силу й сміливість прокладати свій шлях у житті, навчила його лагідному терпінню, котре дозволяло спокійно переносити як власні незадоволені бажання, так і недоліки й слабкості тих, кого він любив.

Наступного дня, сховавши гордість у кишеню, вона пішла до Саллі, розповіла їй правду і попросила надати послугу – купити в неї шовк. Добросердна пані Моффат охоче погодилася, і в неї вистачило делікатності не запропонувати його одразу в подарунок.

Потім Мег оплатила рахунок кравця і розпорядилася надіслати пальто Джона додому. Коли Джон прийшов, вона вбралася в пальто і запитала чоловіка, як йому подобається її нова шовкова сукня. Можна легко уявити, якою була його відповідь, як він прийняв подарунок і якими сприятливими були наслідки.

Джон приходив додому рано, Мег більше не бігала в гості, нове пальто вдягав уранці дуже щасливий чоловік, а ввечері його допомагала зняти віддана дружина. Так минув рік, а літо принесло Мег нові переживання – найглибші й найніжніші в житті жінки.

Одного разу в суботу Лорі зі схвильованим виглядом увійшов навшпиньках до кухні «голуб’ятні», де його звуками литавр зустріла Ханна, бо намагалася плескати в долоні, тримаючи в одній руці каструлю, а в другій – кришку.

– Як там маленька мама? Де всі? Чому ви не сказали мені нічого, перш ніж я приїхав додому на канікули? – почав Лорі голосним шепотом.

– На сьомому небі від щастя люба наша! Всі нагорі й радіють. А не говорили, бо нам тут не потрібні ніякі урагани. Ідіть-но до вітальні, а я сходжу нагору й пришлю їх до вас, – давши цю дещо туманну відповідь, Ханна зникла із переможним сміхом.

Незабаром з’явилася Джо. Вона з гордістю несла фланелевий згорток на великій подушці. Обличчя в дівчини було дуже серйозне, але в очах танцювали пустотливі вогники, і щось дуже дивне звучало в її голосі – якісь ледве стримувані почуття.

– Закрий очі та простягни руки, – сказала вона.

Лорі позадкував і сховав руки за спину з благанням:

– Ні, дякую, краще не треба, я впущу його, точно впущу.

– Тоді ти не побачиш племінника, – сказала Джо рішуче, повертаючись, щоб піти.

– Добре, добре! Тільки коли що-небудь трапиться, ти будеш винна, – і, слухаючись наказу, Лорі мужньо закрив очі, й щось було дано йому в руки. У наступну хвилину вибух сміху Джо, Емі, пані Марч, Ханни і Джона, котрі стовпилися навколо нього, змусив Лорі відкрити очі, щоб виявити, що він отримав двох немовлят замість очікуваного одного.

Не дивно, що вони сміялися: вираз обличчя в нього був такий веселий, що змусив би будь-якого скоцюрбитися від сміху. Лорі стояв і переводив здивований погляд з немовлят, котрі нічого не відали, на глядачів, що здригалися від реготу, із таким жахом, що Джо сіла на підлогу, заходячись сміхом.

– Близнюки, клянусь Юпітером! – тільки й зумів він сказати, а потім обернувся до жінок із благальним, комічно жалібним виглядом і додав: – Візьміть їх швидше, хто-небудь! А то я зараз розрегочуся і впущу їх.