Джек Лондон - Пригоди «Сліпучого»

Запускання літавців за останніми даними науки – то була найулюбленіша розвага оцих трьох «верховинців». Аж під самі хмари запустити шість, а то й вісім літавців на шворці завдовжки в цілу милю – це була для них справа звичайнісінька. А потім доводилося частенько доукомплектовувати запаси літавців, бо в разі якоїсь несподіваної пригоди: чи там мотузка бува урветься, чи закульгає якийсь із літавців і решту потягне за собою, чи раптом вітру не стане – за всякої із цих причин усі літавці ринули прямісінько в «Яму-Пекло», а вже звідти їм вороття не було, бо там жили хлопчаки – пірати й розбишаки – які мали інші своєрідні поняття про власність і майнові права.

Щоразу після аварії якогось верховинського літавця на другий день можна було бачити, як цей самий літавець здіймався в небесну блакить на мотузці, що кінчалася прямісінько в лігвищі будь-якого з мешканців «Пекла». Отож «пекельникам» була ковінька на руку, що «верховинці» захоплювалися цією забавою: самі вони, злидарями бувши, не спромоглися б власним коштом організувати запускання літавців за останніми даними науки.

Був ще один старий моряк, який мав собі заробіток з отої розваги верховинців: добре обізнаний з вітрилами й повітряними течіями та спритний на руку, він просто по-мистецькому майстрував найкращих літавців. Жив старий у халупці край самої води й пильнував своїми тьмянілими старечими очима припливу та відпливу і кораблів, що приставали й відпливали, відживляючи у ньому спогади про минулі дні, коли він теж виходив у море.

Дістатися до його халупи не можна було інакше, як перейшовши «Пеклом»; туди й попрямували наші молодці. Удень вони частенько відвідували матросову халупку, а ось уночі йти по літавці – це доводилося їм уперше, і вони добре розуміли, що це ризикована штука!

«Пекло» являло собою тісний квартал міського бідацтва, де купчилося найрізноманітніше й різноплемінне населення, яке перебивалося із драного в нелатане, день при дні порпаючись у бруді та старечих лахманах… Було ще не зовсім темно, як хлопці переходили цим кварталом, простуючи до морякової халупи, і ніяке лихо їх не спіткало, хоча деякі хлопчиська-«пекельники», люто на них позираючи, коли-не-коли наздогін пускали задирливі зауваження.

Старий матрос робив такі літавці, що не то добре майоріли в повітрі, ба більше, згорталися так, що їх зручно було носити.

Хлопці накупляли цих літавців аж по кілька штук кожен. Загорнувши всі три пакунки та зав’язавши їх мотузками, вони рушили у зворотну путь, і кожний міцно тримав під пахвою свій придбанок.

– Глядіть-но, стережіться наших хлопців! – попередив їх старий матрос. – Вони тут завжди тиняються поночі.

– Ми не з боягузів! – відповів Чарлі. – А кулаки в нас не згірші за їхні!..

Звикнувши до просторих і тихих вулиць горішньої частини міста, мандрівники наші були приголомшені ґвалтом та гармидером цього тісного мурашника. Вони немов продиралися крізь густу страховинну хащу. Отже, проходячи лабіринтом заплутаних кривих вулиць та завулків, мимохіть тулилися один до одного, немов шукаючи захисту, свідомі того, яке їм усе навколо чуже й невідоме.

Дітлахи й немовлята плуталися їм попід ногами на пішоходах… Простоволосі розпатлані баби базікали біля воріт або сновигали туди й сюди з якимись пакунками…

Усе повітря відгонило тухлою рибою та гнилою садовиною – якимсь застоялим духом бруду. Незграбні обертайла вайлувато обминали їх, і обшарпані дівчатка обережно протискалися серед натовпу з кухлями пива в руках. Звідусіль ринула тисячоголоса балаканина й клубочилась у різномовний зойк жартів, лайки, вигуків. Квартал аж гув та дзинчав, наче якийсь величезний людський вулик, та він таки й був ним достоту!..

– Ух, добре було б, якби мерщій вислизнути звідси! – промовив Фред.

Він казав пошепки, а Джо й Чарлі лише люто хитнули головами на знак згоди. Їм було не до балачок, вони радніші були б не йти, а бігти чимдуж, якби не заважав густий натовп, серед якого вони почували себе, як подорожні, що блукають десь у невідомих та ще й ворожих нетрях.

А ворожість і справді таки дедалі то гусла в повітрі. Очевидно, «пекельникам» було не до шмиги те, що в їхню гущу замішалися ці охайні хлопчики з аристократичної частини міста. Хлоп’ята-обшарпанці щокроку займали «верховинців» глузуванням та лайкою, вони підступали до них, прибираючи хороброго вигляду; але досить було тупнути, щоб вони пустилися навтьоки. Нові кадри вуличної дітви приставали до них і сунули галасливою навалою; що більше їх ставало, то більше вони смілішали.