Джек Лондон - Пригоди «Сліпучого»

«Маска відскочила від стінки… Цікаво, де ж воно саме? Чи не викотилася знову на видне?.. Подивитися б!.. Ні, ні, Джо цього не зробить… Це не обходить його, бо не стосується до історії!.. Ну, а таки…»

Він поглянув поверх сторінок… Отже, він так і знав, що вона визирає з-під ліжка… Ні, так не можна. Доки ця маска бовванітиме тут на очах, йому несила вчитися!..

Джо підвівся, витяг маску з-попід ліжка, одніс до гардероба, засунув туди й замкнув там.

– Ну, теперечки на цій справі поставлено хрестика! Можна взятися й до науки!..

Він знову сів до столу.

«Зараз по тому, як набули чинності Драконові закони, між Атенами та Меґарою спалахнула війна, бо обидві республіки хотіли володіти островом Саламіном…»

Це гаразд, але якби ж то він знав, що то були за закони Драконові.. Допіру увагу його притягло незвичайне якесь м’яко-вогнисте освітлення в кімнаті…

Що воно за знак? Джо визирнув у вікно. Сонце, заходячи за обрій, довгими променями скоса черкало по низьких літніх хмаринах, і ті паленіли та мінилися теплими пурпурово-рожевими тонами, усе навколо вкриваючи червонастим серпанком.

З хмарок очі якось самі майнули на землю, на затоку… Западав вечір, і морський вітер ущухав… А з форту Пойнт, поспішаючи використати останні його подихи, плинув якийсь спізнілий рибальський човник, прямуючи до порту. Трохи далі пускало в небо гадючки диму галівне судно, виводячи в море шхуну на три щогли… А ондечки берег Мері Каунті. Лінія обрію вже потонула в переднічній млі, і довгі тіні повзли догори по шпилях Тамалпайсу, обрис якого чітко виступав на тлі заходу.

О, якби то він, Джо Бронсон, міг у цю мить опинитися або в рибальськім човнику й приставати після денних ловів на нічний відпочинок у порту або ось там на шхуні, що, прямуючи на захід, випливає на безмежні простори!.. Це – справжнє життя!.. Це – справжня робота!.. А то нидій отут у чотирьох стінах та запорожняй собі голову байками про людей, що жили й померли ще за тисячі років перед тим, як він на світ народився…

Ніби якась сила прип’яла його до вікна. З надзвичайним зусиллям відірвався Джо від нього, рішуче схопив книжку та стільця і примостився аж у найдальшому кутку та ще й потилицею до вікна.

Проте за якусь хвилинку він піймав себе на тому, що знову дивився у вікно та мріяв. Як це трапилося, він не міг зрозуміти. Останнє, що він пам’ятав, це те, як він прочитав десь там на правій сторінці книжки заголовок розділу: «Драконові закони та конституція»… А далі все губилося… Може він підійшов до вікна, мов якийсь сновида?!.. І скільки ж часу простояв він отут?.. Еге, той рибальський човник, що тоді саме простував від форту Пойнт, тепер уже пристає до Меґської корабельні. Виходить, що минуло щось із годину!.. Сонце вже давно заховалося; урочиста сутінь зависла над океаном, а понад верхів’ям Тамалпайсу миготить уже перша зірочка…

Джо зітхнув і був повернувся вже, щоб попрямувати у свій куток, але в ту ж мить почув довгий, пронизливий посвист.

– Це Фред! – Джо знову зітхнув.

Посвист розлігся знов, а там до першого посвистача прилучився й другий.

– Це Чарлі…

Вони чекають на нього там, за рогом вулиці – щасливі хлопчаки!.. Та ба, сьогодні їм не дочекатися!..

Дует посвисту тривав… Джо засопів і засовався у своїм кріслі. «Ні, ні, сьогодні ввечері вони його не побачать!.. – запевняв він сам себе. – Хіба ж він може піти з ними, якщо не вивчив отих Драконових законів?!.»

Отже, та сама сила, що прип’яла його була до вікна, тепер потягла владно до бюро, примусила згорнути та покласти підручник історії поверх купки інших книжок, що лежали там, далі прочинити двері й опинитися аж на сходах… Тут він ураз отямився і повернувся, щоб знову йти до себе, але раптом на думку спало, що він може вийти до товаришів лише на чверть годинки, а там знову засісти за книжки…

«Тільки на чверть годинки!» – обіцявся він сам собі, збігаючи сходами й дедалі, пришвидшуючи ходу, а наприкінці перестрибуючи по три сходинки заразом… Не зупиняючись, натяг на голову кашкет і прожогом чкурнув крізь бокові двері… А там, раніш ніж він добіг до рогу двох вулиць, то Драконові закони загули кудись у прірву минулого, де був і сам Дракон, а завтрашні іспити відступили у далеку далечінь майбутнього.

– А що це ви затіваєте? – запитав Джо Фреда та Чарлі.

– Літавці запускатимемо, – відповів Чарлі. – Ходімо мерщій, нам надокучило чекати!

Вони втрьох вирушили на шпиль, звідки видно було, як на долоні, геть чисто всю вулицю Юніон, що прослалася ген-ген під їхніми ногами. Вони це називали «Ямою», або «Пеклом», себе тим часом називаючи «Верховинцями». Заходити їм, «верховинцям», до «Ями» – це була річ вельми небезпечна!..