Джек Лондон - Пригоди «Сліпучого»

– Нічого зі мною не коїться! – рішуче промовив він. Відтак цілком несподівано додав: – Батько!..

Та турбота, що тьмарила йому обличчя, ураз заступила очі й дівчинці.

– Адже він такий добрий, такий хороший наш татко, Джо, – зажебоніла вона. – І чом ти не слухаєш його? Він же тобі добра зичить і так небагацько вимагає!.. Ти ж такий розумний, куди розумніший за решту хлопців!.. Якби ти хоч трішечки взявся до науки…

– Цього тільки й бракувало!.. Нотації!.. – спалахнув він, грубо висмикуючи руку. – Уже й ти берешся картати мене?.. Тепер черга за куховаркою і стайничим…

Він засунув руки в кишені й утупив свій погляд у далечінь, у сумне й невтішне майбутнє, сповнене нескінченних вичитувань, а вичитувачам і ліку не скласти.

– Так на оце ти мене й покликала? – спитав він, повертаючись до дверей.

Вона знову схопила його за руку.

– Ні, ні, не на це!. Але ж вигляд у тебе був такий збентежений, що мені здалося… – Голосок їй урвався. По хвилині вона мовила вже іншим тоном. – Я мала повідомити тобі, що цієї суботи ми збираємося улаштувати прогулянку в Окленд, у гори, що по той бік затоки…

– Хто ж саме?

– Мертл Гейс.

– Ота лемішка! – ввернув Джо.

– І зовсім вона не лемішка, а прехороша дівчинка й далеко ліпша за багатьох моїх товаришок!.. – палко заперечила Бессі.

– Ну, це ще замало, як взяти на увагу всіх загалом твоїх подруг!.. Сип далі. Ще хто?

– Перл Сейзер із сестрою Еліс, Джессі Гілборн, Седі Френч, Една Крозерс. Оце й по всіх дівчатах…

Джо пхекнув презирливо.

– Ну, а з хлопців хто?

– Моріс і Фелікс Клемент, Дик Скофілд, Борт Лейтон та…

– Досить із мене й оцих! Коротко кажучи, кисле молоко, а не товариство!..

– Я… я мала на думці запросити також тебе, Фреда й Чарлі… – мовила вона вже непевним голосом. – На те саме я й покликала тебе сюди, щоб запросити вас!..

– І що ж ви там робитимете на своїй прогулянці?..

– Гуляти будемо, польові квіти рвати – адже тепер саме маки розквітли – оберемо якийсь мальовничий моріжок та поснідаємо там, прямо на травиці… і… і…

– Підете додому, – додав він. Бессі потакнула головою.

Джо знову застромив руки в кишені й замаршував по кімнаті.

– Баб’яче товариство! – раптом вибухнув він, – і баб’яча програма!.. Ні, це мені не до душі!..

Вона на мить дужче зціпила тремтячі вуста, але все ж бажала дійти свого.

– А що б ти мав запропонувати натомість?

– Я?.. Я б разом із Фредом та Чарлі залюбки майнув куди-небудь і утяв там таке, таке… ну, щоб мені заманулося!..

Він зупинився й кинув оком на свою слухачку. Та мовчки чекала, що буде далі.

Проте він відчував, що йому бракує слів, щоб виявити всі свої почуття та бажання. Це ще підсилило його поганий настрій, і він раптом вигукнув роздратовано:

– Та хіба ж ти зрозумієш мене?!.. Не така ти, щоб зрозуміла! Ти – дівча! Тобі подобається бути чепурненькою, усім на зразок, панночкою й носити додому зі школи найвищі бали. Тебе не вабить щось надзвичайне: небезпека, пригоди тощо… Тобі не до вподоби ті хлопці, яких захоплює бурхливе життя; вони, на твою думку, брутальні, мугиряки; твоє око тішать примазані й випрасовані маруди в білих комірцях, слухняні хлопчики, що запобігають ласки у вчителів і на перервах навертаються їм на очі, щоб почути від них вихвали своїх успіхів. Ці хороші, виховані хлопчики, о, вони ніколи не встрявають у небезпечну пригоду: у думці їм лише прогулянки з квіточками та сніданочками в товаристві чемненьких дівчаток!.. Я добре знаю таких типиків, які лякаються власної тіні й скидаються на баранців! Вони таки й є баранці!.. Ну, а я тобі не баранець! От тобі й уся моя мова!.. І на прогулянці вашій я бути не хочу й не буду!..

Сльози проступили на карих оченятках Бессіних, вуста затремтіли… Це ще дужче роздратувало Джо: «І чого вони варті ті дівчата? Тільки на те й здатні, щоб совати свого носа, куди не треба, скімлити, ображатися. Їм, певне, таки бракує чогось у голові!..»

– Слова не можна тобі сказати, щоб ти не зарюмсала, – замирливо промовив він. – Я ж таки не мав наміру образити тебе, сеструню! Слово честі, що так. Я…

Він безпорадно урвав і глянув на неї. Вона хлипала й уся здригалася, силкуючись подолати ридання… Сльози, одна одну побиваючи, котилися їй по щічках.

– Ох, ці мені… дівчата!.. – гукнув він і сердито попростував геть із кімнати.

Трохи згодом Джо, усе ще роздратований, сідав обідати. Він уперто мовчав за їжею, попри те, що батько, мати й сестра весь час весело одне до одного балакали. Уперто втопирившись у свою тарілку, Джо люто звіряв їй свої спостереження: «Ось то які ми! Допіру дрібними вмивалися, а по хвилинці не то всміхаємося, ба й регочемо!.. Ні, наш брат не такий. Будьте певні, що якби хлопчину щось спромоглося довести до розпачливих сліз, то за кілька день не забув би цього. А у цих дівчат, то в них просто вдача така нещира: плачуть, а не відчувають і сотої частки тої образи, на яку скаржаться. Запевне це так!.. Рюмсають, мабуть, тому, що це їм до вподоби!.. Та ще й до вподоби їм робити комусь на капость, надто нам, хлопцям!.. Отже, й утручаються в усі наші справи!..»