Джек Лондон - Син Вовка

Панотець Рубо сумовито попахкував старою подорожньою люлькою й дивився на червоне кружало сонця, що похмуро зависло над самим обрієм із півночі. Мелмют Кід накрутив свого годинника. Була саме північ.

– Нема чого журитися, друже! – Кід, видно, провадив далі перервану розмову. – Бог напевне простить за таку брехню. Як сказав один поет, що завжди висловлюється до речі:

Панотець Рубо вийняв з уст люльку й задумався.

– Той поет правду каже, але не це мучить мою душу. Брехня й кара за неї в руках божих, але… але…

– А що ж? Ваші руки чисті.

– Ні, Кіде. Я довго про це думав, але що є, те вже є. Я ж знав, який у неї чоловік, і попри все змусив її вернутися.

З лісу на березі дзвінко заспівала вільшанка, звіддалік долинув голос куріпки, коло берега, чалапаючи по воді, зайшов у річку лось. А двоє людей у човні мовчки курили.

Ситка Чарлі доконав неможливого. Інші індіяни теж, може, не гірше за нього знали мудрість подорожну, але тільки Ситка Чарлі пізнав мудрість білих людей, подорожню честь і закон. Однак те знання далося йому не за один день. Розумові індіянина важко узагальнювати, і аж коли фактів набирається багато й вони часто повторюються, він осягав їхнє значення. Ситка Чарлі змалку крутився серед білих людей, а вирісши, зважився пов’язати свою долю з ними, зрікшись раз і назавжди свого народу. Поважаючи, майже обожнюючи могутність білих людей і міркуючи, звідки вона береться, він не відразу збагнув її таємничу силу – честь і закон. І, тільки довгі роки нагромаджуючи досвід, він, нарешті, з’ясував собі все до кінця. Сам чужинець, він зрозумів її краще від білої людини; сам індіянин, він досяг неможливого.

А від цього повстала в ньому певна зневага до свого люду. Звісно, він затаював ту зневагу, але тепер вона виливалася бурею різноманітної лайки, що сипалась на голови Ка-Чукте й Гоугі. Вони корилися йому, як пара кусливих собак, – занадто боязкі, щоб напасти, але занадто вовкуваті, щоб ховати свої ікла. На них було страшно глянути. Та й на Ситку Чарлі теж. Обличчя – сама лише шкіра та кістки; вилиці їм укривали огидні струпи, що від морозу тріскалися й знову стягувалися; з розпачу й голоду очі світилися похмурим вогнем. Людям у такому стані не можна довіряти, якщо вони не відають ні честі, ані закону. Ситка Чарлі це знав, отож десять ще днів тому змусив їх покинути рушниці разом із рештою таборового спорядження. Рушниці лишилися тільки в нього й капітана Епінгвела.

– Гайда, розкладайте багаття, – наказав він, витягаючи коштовну коробку з сірниками й клапті сухої березової кори.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Парка – верхній зимовий одяг з необробленої шкури.

Чечако – новак-золотошукач.

Потлач – в індіян північно-західного узбережжя Америки учта, що на ній господар обдаровує гостей або ж знищує своє майно з метою піднести власний авторитет.

Тотем – знак плем’я із зображенням тварини, рослини чи якої речі, що її релігійно вшановують.

Протей – у грецькій міфології морський бог, що міг на свою волю змінювати власний вигляд.

Пемікан – індіянська страва з оленячого м’яса та ягід.

Фунт м’яса – тобто важкі й нелюдські вимоги. У п’єсі Шекспіра «Венеційський купець» Шейлок вимагає за несплату вчасно боргу передбачений умовою фунт м’яса з тіла боржника.

Причина до війни (латин.).