Джек Лондон - Син Вовка

– Ви хотіли мати дітей?

Грейс мовчки кивнула головою.

– І просили їх у бога?

– Часто.

– А тепер ви подумали, що станеться, коли ви народите дитину?

Панотець Рубо зиркнув на чоловіка, що стояв біля вікна.

На мить обличчя їй засяяло, але відразу згасло. Вона збагнула, що той має на думці. Вона звела руки, благаючи пожаліти її, але священник повів далі:

– Чи ви можете уявити собі невинне немовля в себе на руках? Хлопчика. Бо світ не такий суворий до дівчини. Та вже саме молоко у ваших грудях обернеться на жовч! А могли б ви бути горді й щасливі з вашого сина, знаючи, що інші діти…

– О, майте милосердя! Досить!

– Все на дитині окошиться…

– Мовчіть! Мовчіть! Я вернуся! – вона впала йому до ніг.

– Дитина ростиме, не відаючи нічого поганого, аж одного дня їй люди кинуть в обличчя страшне слово…

– Ох, боже мій! Боже мій!

Грейс голосила на підлозі. Священник зітхнув і підвів її на ноги. Вортон кинувся до неї, та вона порухом спинила його.

– Не підходь до мене, Клайде! Я вертаюся.

Сльози котилися їй по обличчю, але вона не втирала їх.

– Після всього?! Ти не підеш! Я тебе не пущу!

– Не зачіпай мене! – Вона затремтіла й відступилася назад.

– Ні! Ти моя! Чуєш! Ти моя! – вигукнув Вортон, а потім напався на священника. – І що з мене за дурень, дозволити вам ляпати казна-що! Дякуйте своєму богові, що ви духовна особа, а то б я вам… Що, скористалися своїм панотцевим правом? Ну, а тепер ідіть геть із мого дому, а то я можу забути, хто ви!

Панотець Рубо вклонився, взяв її за руку й рушив до дверей. Але Вортон став на дорозі.

– Грейс! Ти казала, що кохаєш мене?

– Казала.

– І тепер кохаєш?

– Так.

– Скажи ще раз.

– Я кохаю тебе, Клайде, кохаю.

– Ну що, панотче, – гукнув він. – Ви чули, що вона казала, і все ж ведете її назад, де на неї чекає пекло, де їй доведеться щохвилі брехати своєму чоловікові?

Але панотець Рубо раптом уштовхнув жінку до другої кімнатки й зачинив двері.

– Цитьте! – прошепотів він до Вортона, недбало сідаючи на стілець.

– Пам’ятайте, що це задля неї! – додав він.

У хатині аж загуло від брутального стуку в двері, клацнула клямка, і ввійшов Едвін Бентам.

– Ви не бачили моєї дружини? – спитав він, як тільки привітався.

Дві голови хитнулися, що ні.

– Я помітив, що її сліди від нашої хатини йдуть униз, – провадив він обережно. – А на дорозі вони зникли якраз навпроти стежки до вас.

Вони слухали його байдуже.

– І я… я думав…

– Що вона була тут? – загримів Вортон.

Священник утихомирив його поглядом.

– Ви, сину мій, бачили, що її сліди йдуть до цієї хатини?

Хитрий панотець Рубо! Він ще годину тому добре затер сліди, як ішов сюди тою самою стежкою.

– Я добре не роздивлявся, я… – Він підозріло зиркнув на двері до другої кімнатки, а потім запитливо на священника. Той похитав головою, але Бентам усе ще сумнівався. Хутенько помолившись у думці, панотець Рубо підвівся.

– Якщо ви не вірите, то… – він удав, ніби наміряється відчинити двері.

Священники не брешуть. Едвін Бептам часто чув про це й вірив, що так воно й є.

– Та я вірю, панотче, – сквапно відповів він. – Я лише дивуюся, куди це пішла моя дружина й думав, що, може… Вона, певне, подалася до місіс Стентон, у Французьку ущелину. А погожа днина, правда? Ви чули новину? Борошно подешевшало, стало сорок доларів за центнер. Кажуть, що чечако так і комашаться на річках. Але мені треба йти. Бувайте здорові.

Двері хряснули, і вони побачили крізь вікно, як Бентам попростував до Французької ущелини шукати своєї дружини.

Кілька тижнів пізніше, якраз після червневої поводі, двоє людей вивели човна на середину річки і прив’язали його до пливучої ялини. Линва натяглася, й легенький човник поплив за ялиною, як на буксирі. Панотцеві Рубо звелено залишити верхів’я й вернутися до своєї смуглявої пастви в Мінуку. Там з’явилися білі люди, і індіяни занехаяли рибальство й занадто часто вклоняються богові, що хвилево оселився в численних темних пляшках. Мелмют Кід теж мав справи на пониззі, отож і мандрували вони вкупі.

На цілу Північ лише Мелмют Кід знав достеменно цю людину, Поля Рубо. Тільки перед ним священник скидав святобливу одежу і ставав звичайною людиною. Та й чому ж би ні? Вони добре знали один одного. Хіба ж вони не ділилися останнім шматочком рибини, останньою дрібкою тютюну, останньою потаємною думкою на пустельних просторах Берингова моря, у згубних лабіринтах Великої Дельти під час жахливої зимової мандрівки від мису Барроу до Поркюпайну?