Френсіс Фіцджеральд - Тиха місцина

Безіл був спантеличений. Усе це було зовсім не схоже на Мінні, яка, попри властивий їй блиск популярності, завжди відрізнялася добротою. Він став думати, чи не образило чи її що-небудь в його листах, і почав шукати у себе нові недоліки. Можливо, сьогодні вранці він поводився не так, як їй подобається? Веселий настрій, з яким він приїхав, раптом кудись випарувався.

Та під час гри в теніс у другій половині дня Мінні знову була такою, як завжди: вона захоплювалася його ударами, а одного разу, коли вони обоє опинилися біля сітки, вона раптово поплескала його по руці. Однак після гри, коли компанія насолоджувалася лимонадом на широкій, затіненій веранді будинку Чіверів, їм не вдалося ні на хвилю побути наодинці. А коли разом поверталися з корту, невже Мінні навмисно сіла попереду, поруч з Товстуном? Того літа вона так і норовила залишитися з ним наодинці – під будь-яким приводом. Переодягаючись, щоб їхати на танці в заміський клуб, він картався невиразним передчуттям катастрофи.

Клуб містився в невеличкому видолинку; гілля верб майже цілком його приховало, а на їхні чорні силуети донизу химерними плямами скрапувало сяйво круглолицього місяця. Тільки-но вони припаркувалися, як із вікон долинула улюблена мелодія Безіла «Китайський квартал» [2] «Китайський квартал» – хіт 1906 року в стилі регтайм; музика Жана Шварца, слова Вільяма Джерома. , і її ноти, мов ельфи, розсипалися галявиною. Його серце почало битися в шаленому ритмі, перехопило подих; пульсивна тропічна темрява обіцяла романтичні, бажані пригоди. Проте, опинившись тут, Безіл відчув себе маленьким і безсилим, щоб насолодитися омріяним блаженством. Танцюючи з Мінні, він ніяковів від того, що нав’язує їй своє тлінне єство в цій казковій країні, де незнайомі фігури щохвилини досягли в його очах дедалі виразнішої величності та шарму. Він став би тут королем, якби вона пригорнулася до нього й прошепотіла ніжні слова, та вона лишень мовила:

– Тут чудово, Безіле, еге ж? Чи є щось на світі дивовижніше?

Стоячи серед чоловіків, які не танцювали, і розмовляючи з Ле-Мойном, Безіл відчув щось на кшталт ревнощів і якусь незнайому боязкість. Довгов’яза фігура, що наполегливо нависала над Мінні під час танцю, викликала у нього роздратування, але жодної неприязні до нього він не відчував, а розважливі зауваження, якими Ле-Мойн обмінювався дівчатами, які проходили повз, його навіть потішали.

Безіл і Вільям Гаспар, а з ними Бессі Белл і Мінні виявилися тут наймолодшими, і вперше в житті Безілу відчайдушно захотілося подорослішати, позбутися надмірної вразливості та надмірних вражень. Тремтячи від кожного аромату, погляду чи мелодії, він пристрасно жадав стати досвідченим й спокійним. Невдоволений собою, він відчував, як на нього місячним сяйвом виливається світ краси, як тисне на нього, змушуючи його то зітхати, то затамовувати подих, – а сам він безпорадно борсається в щедротах юності, за які сотні дорослих, не замислюючись, віддали б кілька років свого життя.

Наступного дня Безіл побачився з нею у світі, який знову стиснувся до звичної реальності, надавши речам буденного вигляду, але чогось усе-таки в ньому бракувало, й він ніяк не міг змусити себе жартувати й веселитися. Це видавалося б, ніби хоробрість після битви. Адже саме таким йому належало бути вчора ввечері! Вони вчотирьох, але не парами, вирушили в центр міста, у фотоательє, щоб забрати фотографії Мінні. Безілу сподобалася одна фотографія, на яку не зважали інші – йому здалося, що на ній Мінні виглядала як тоді, в Сент-Полі, тому він замовив надрукувати дві штуки – одну для неї, а другу для себе; картку повинні були надіслати йому до Єля.

Увесь цей день Мінні була якоюсь розсіяною, щось тихенько наспівувала, але, коли вони після прогулянки повернулися до будинку Чіверів, вона буквально злетіла східцями, почувши телефонний дзвінок. Через десять хвилин дівчина вийшла насупленою і похмурою, і Безіл випадково почув, як вона коротко мовила подрузі:

– Він не зможе.

– …Шкода!..

– …повернеться лише в п’ятницю.

Це могло означати лише одне: Ле-Мойн поїхав і вона втратила спокій! Тієї ж миті, не в змозі терпіти розчарування, він із жалюгідним виглядом підвівся та запропонував Вільяму їхати додому. На його подив, у нього на руці миттєво опинилася рука Мінні, яка намагалася його затримати:

– Почекай, Безіле! Адже я з тобою відтоді, як ти приїхав, жодної хвилини не побула!

Він сумно всміхнувся: