Френсіс Фіцджеральд - Тиха місцина

– Щиро сподіваюся, що вам обом тут сподобається! Я, з вашого дозволу, зроблю кілька візитів і намагатимусь, щоб ви отримали якомога більше задоволення від перебування у нас. Бажаю вам добре провести день!

Коли вони від’їхали від далі, Бессі Белл з усмішкою поглянула на Мінні:

– Ну, що я тобі говорила? – мовила вона.

– Я ще на пероні здогадалася! Ще до того, як він підійшов до машини! – сказала Мінні. – Як відчувала, що це він.

– Він доволі гарний, еге ж?

– Так, неймовірно гарний, – відповіла Мінні.

– Зазвичай він товаришує зі старшими…

Безіл зауважив, що ця зайва балаканина затягнулася. Зрештою, цей юнак-південець із глибинки був просто мешканцем цього містечка; якщо до цього додати ще й те, що він товаришував із компанією, що старша, то про його існування не варто було настілки наполегливо згадувати.

Але раптом до нього повернулася Мінні та мовила:

– Безіле! – вона заклично вигнулася і скромно склала руки на колінах, ніби в очікуванні; ці жести щоразу викликали в його серці хвилювання. – Я обожнюю твої листи.

– Могла б хоч раз мені відповісти.

– У мене ні хвильки вільної не було, Безіле! Я їздила в гості Була в Чикаго, а потім до Нешвілу. Я навіть вдома не була. – Вона почала говорити дещо тихіше. – Тато з мамою розлучаються, Безіле. Уявляєш, який жах?

Його це вразило, проте через якийсь час він звикнувся із цією думкою, однак йому стало вельми шкода Мінні; думка про розлучення з’єдналася в його свідомості з її романтичним образом і відтоді втратила для нього свій трагізм.

– Тому я тобі не писала. Але весь час думала про тебе. Ти мій найкращий друг, Безіле! Ти завжди мене розумієш…

У Сент-Полі вони попрощалися зовсім на іншій ноті. Тут у Безіла злетів з язика жахливий поголос, який він зовсім не мав наміру розголошувати.

– А хто такий цей Бейлі, з яким ти познайомилася в Лейк-Форест? – байдужим тоном поцікавився він.

– Базз Бейлі! – в її великих очах з’явився подив. – Він дивовижний танцюрист, доволі привабливий, однак ми просто друзі. – Вона насупилася. – Не інакше як Конні Дейвіс ширить чутки в Сент-Полі! Чесне слово: мені так набридли ці дівиці, які з ревнощів або просто знічев’я сидять, б’ють байдики і перемивають кісточки всім, хто вміє добре проводити час!

Тепер він уже не сумнівався, що в Лейк-Форест щось відбулося; але йому вдалося приховати від Мінні гострий біль, що пронизав його.

– Ну годі, хто б казав! – Вона несподівано всміхнулася. – Адже всім відомо, що містерові Безілу Дюку Лі постійністю ще ніхто не дорікав!

Зазвичай такі натяки вважаються втішними, але цього разу тон був таким недбалим, майже байдужим, що занепокоєння Безіла посилилося, і раптово сталося те, що можна було порівняти лише з вибухом бомби.

– Не турбуйся щодо Базза Бейлі. Зараз моє серце цілком вільне і я ні в кого не закохана!

Не встиг він збагнути грандіозність цієї заяви, як машина зупинилася біля будинку Бессі Белл Чівер, і дівчата ринули на ґанок, вигукнувши:

– Сьогодні ще побачимося!

Безіл машинально перебрався на переднє сидіння, ближче до свого приятеля.

– А ти там гратимеш у футбол, Безіле? У команді першокурсників? – запитав Вільям.

– Що? Ах, так, звісно – якщо складу два іспити. – Але в душі у нього не було жодних «якщо»; в житті для нього не було нічого важливішого.

– До команди першокурсників потрапити легко. До речі, цей Малюк Ле-Мойн, з яким ти зараз познайомився, восени вступає в Принстон. А до цього грав у команді Військового інституту Вірджинії, був там «ендом» [1] Енд – в американському футболі один із гравців-лайнменів, який може приймати м’яч. – Тут і далі прим. ред . .

– А звідки у нього це дурне прізвисько?

– Та його в родині так називали, ось і підхопили. – Після павзи він додав: – Він їх запросив сьогодні ввечері на танці в заміський клуб.

– Коли ж він встиг? – з подивом запитав Безіл.

– Ось так, встиг… Вони про це і говорили. Я хотів сам їх запросити, став поступово переводити розмову на цю тему, а він мене випередив, не встиг я і оком моргнути! – Він зітхнув, звинувачуючи себе в невдачі. – Ну добре. Принаймні побачимося з ними там.

– Безумовно, яка різниця, хто їх запросив. – промовив Безіл.

Проте хіба це Товстун був винен? Хіба не могла Мінні сказати у відповідь: «Але ж Безіл заради мене приїхав сюди здалеку, і першого вечора я, звичайно, мушу бути з ним!».

Що ж трапилося? Місяць тому, в тьмяно освітленому і гучному приміщенні Центрального вокзалу Сент-Пола, вони зайшли за багажний візок – і її очі говорили: «Ще!». До самого кінця, поки вона не зникла в клубах пари за вагонним вікном, вона належала йому – такі речі не підвладні свідомості, вони підвладні лише почуттям.