Yevgeny Zamyatin - 1984. Ми

Вінстон припинив писати, бо руку схопили судоми. Він не знав, що змусило його вилити на папір цей потік словесного бруду. Але цікаво було те, що поки він робив це, в його голові спалахнула зовсім інше картина, причому настільки яскраво, що йому здалося, що він навіть зможе її описати. Тепер він зрозумів, що саме цей інцидент і змусив його поспішно втекти додому і почати писати щоденник вже сьогодні.

Сам інцидент стався цього ранку в Міністерстві, якщо звичайно щось настільки туманне і незрозуміле можна назвати «інцидентом». Було близько одинадцятої години ранку, і у Відділі Документації, де працював Вінстон, співробітники якраз витягали стільці зі своїх кабінок і розставляли їх у центрі зали навпроти великого телеекрану, готуючись до «двохвилинки ненависті». Вінстон якраз займав своє місце в одному з середніх рядів, коли до кімнати несподівано увійшли двоє людей, яких він знав в обличчя, але ніколи з ними не розмовляв. Першою увійшла дівчина, яку він часто зустрічав у коридорах Міністерства. Він не знав її імені, але знав, що вона працює у Відділі Художньої літератури. Оскільки Вінстон іноді бачив її з забрудненими мастилом руками і гайковим ключем, то припустив, що вона виконувала якусь технічну роботу з обслуговування машин для написання романів. Це була впевнена у собі дівчина років двадцяти семи, з густим темним коротким волоссям, веснянкуватим обличчям, стрункою та спортивною статурою. Вузький червоний пояс, символ Молодіжної антисексуальної ліги, туго огортав лінію талії її партійного комбінезона, наче навмисно підкреслюючи спокусливі форми її стегон. Вінстону вона не сподобалася ще з найпершої їх зустрічі. І він знав чому. Вона всім своїм виглядом демонструвала, якщо не сказати нав'язувала, атмосферу всіх цих партійних збіговиськ, накшталт хокейних змагань, обливань крижаною водою, масових турпоходів, а також загальної благонадійності і стерильності думок. Він не любив майже всіх жінок, особливо молодих і гарненьких. Тому що саме жінки, і в першу чергу молоді, були найбільш фанатичними прихильниками партійних ідеалів, голосніше за всіх вигукували гасла, шпигували за іншими в надії виявити і здати Поліції Думок тих, хто мислив інакше. Але саме ця дівчина здавалася йому більш небезпечною, ніж більшість інших. Одного разу, коли вони проходили повз один одного в коридорі, вона скоса зиркнула на нього, і цей погляд, здавалося, пропалив у ньому дірку і на мить наповнив його чорним жахом. Йому навіть спало на думку, що вона могла бути агентом Поліції Думок, хоча це і дуже малоймовірно. Проте його охоплювало почуття занепокоєння, змішане з острахом і ворожістю щоразу як вона була десь поруч.

Відразу за нею увійшов О'Брайан, член Внутрішньої Партії, який займав настільки важливу та високу посаду, що Вінстон мав лише туманне уявлення про його обов'язки. На мить у кімнаті запанувала тиша, коли група людей, яка зібралася навколо стільців, побачила, що до них наближається чорний комбінезон партійної верхівки. О'Брайан був великим, міцним чоловіком з товстою шиєю і жорстоким обличчям, хоча іноді він все ж посміхався (які думки ховалися за тією посмішкою можна було лише здогадуватись). Але незважаючи на свою грізну зовнішність, був у нього певний шарм. У нього була звичка поправляти окуляри на носі, це було досить мило і якимось дивним чином обеззброювало співрозмовника, адже це надавало зовнішності цього насупленого чоловіка якусь інтелігентність і витонченість. Цей його жест робив його схожим на дворянина вісімнадцятого століття, який пропонував вам свою табакерку (якщо, звичайно, хтось ще мислить такими категоріями). Вінстон бачив О'Брайана близько з десяток разів за майже стільки ж років. Щось у ньому притягувало Вінстона, і не лише тому, що він був заінтригований контрастом між чемними манерами і його борцівською статурою. Скоріше за все це було якесь таємне переконання, яке, можливо, грунтувалося не стільки на вірі, скільки на надії, що політична ортодоксальність О'Брайана не була ідеальною. Щось у його обличчі неухильно наштовхувало на такі думки. Хоча, знову ж таки, можливо, його обличчя показувало не партійну неблагонадійність, а просто високий інтелект. Але в будь-якому випадку він виглядав як людина, з якою можна було б щиро поговорити, якби якимось чином вдалося обдурити телеекран і поговорити віч-на-віч. Вінстон ніколи не намагався перевірити це своє припущення, та й правду кажучи, не було ніякого способу зробити це. У цей момент О'Брайан глянув на свій наручний годинник, побачив, що вже майже одинадцята нуль-нуль, і, вочевидь, вирішив затриматись у Відділі Документації, поки не закінчиться двохвилинка ненависті. Він зайняв місце в одному ряду з Вінстоном, сівши через пару стільців від нього. Між ними сіла невисока світловолоса жінка, яка працювала у сусідній з Вінстоном кабінці. Відразу за ним сіла темноволоса дівчина з червоним поясом.