Джирард знову схопив телефонну слухавку. Він мав намір подзвонити Лолі, бо підозрював, що донька, коли забажає, зможе допомогти. Йому не давалася оцінка персонажів, і саме зараз думка Лоли мала більше значення, ніж його.
– Змушений вибачитися перед вами, хлопці, – засмучено промовив він, – я не хотів цієї метушні й затримки. Але моє серце розривається, коли знаю, що мушу передати комусь це підприємство, а коли думаю кому ж – все плутається, – він помовчав. – Хтось із вас робив пропозицію моїй Лолі?
– Я, – зізнався Перріш, – три тижні тому.
– Я теж, – пробурмотів Ван Бюрен, – і досі сподіваюся, що вона передумає.
Джирарду стало цікаво, як вчинив Джонс. Ймовірно, він не наслідував інших, бо завжди поводиться загадково.
У нього навіть ім’я не таке, як в інших.
Телефон під рукою пронизливо задеренчав, і Джирард інтуїтивно потягнувся за слухавкою.
– Дзвінок із Чикаго, містере Джирарде.
– Я не хочу ні з ким говорити.
– Це в особистій справі. Містер Джонс.
– Гаразд, – Джирард примружився. – Можете з’єднати.
Почувся тріск… зі слухавки виплив голос Джонса, в якому вгадувався південний акцент.
– Містер Джирард?
– Так.
– Я з десятої намагаюся додзвонитися до вас, щоб вибачитися.
– І є за що! – вибухнув Джирард. – Вам, певно, повідомили, що вас звільнено?
– Я цього й очікував, – слова ці звучали понуро. – Я, може, і несусвітній дурень, але зізнаюся: ну не здатен насолоджуватися життям, коли в мене немає роботи.
– А як же ж по-іншому! – гаркнув Джирард. – Ніхто не здатний… – він виправився: – Я хочу сказати, що це нелегко.
Співрозмовник мовчав.
– Якраз це я і відчуваю, – вибачаючись заговорив Джонс. – Думаю, ми один одного розуміємо, пояснювати більше нічого.
– Тобто як це – ми один одного розуміємо? Це вже зухвалість, юначе. Ми один одного зовсім не розуміємо.
– Я це і мав на увазі, – уточнив Джонс, – я не розумію вас, а ви не розумієте мене. Я не хочу розлучатися з роботою, а ви… ви хочете.
– Щоб я розлучився з роботою! – обличчя Джирарда налилося кров’ю. – Що ви таке сказали? Ви бовкнули, ніби я хочу розлучитися з роботою? – він люто струснув телефонний апарат. – Не смійте мені перечити, юначе! Теж мені: я хочу розлучитися з роботою! Так… так я взагалі не збираюся залишати роботу! Чуєте? Взагалі!
Телефонна слухавка вислизнула з його руки на столик і звідти звалилася вниз.
Джирард опустився на коліна й почав люто нишпорити по підлозі.
– Алло! – кричав він. – Алло, алло! Гей, з’єднайте мене знову з Чикаго! Розмову не завершено!
Молодики схопилися з місця. Джирард повісив слухавку й повернувся до них. Голос його став хрипким від напливу почуттів.
– Я з глузду з’їхав, – судомно промовив він. – Кинути роботу в шістдесят! Так я просто збожеволів! Я ще молода людина – у мене попереду ще добрих двадцять літ! Хай тільки й спробує хтось пискнути: «Рушай-но додому й готуйся до смерті».
Телефон задеренчав знову, Джирард з вогняними очима схопив слухавку.
– Це Джонс? Ні, мені потрібен містер Джонс, Ріп Джонс. Він… він мій партнер. – Пауза. – Ні, Чикаго, це помилка. Я не знаю ніякої місіс Джонс, мені потрібен містер…
Він затнувся, і поступово його обличчя витягнулося. Наступні слова він вимовив несподівано спокійним, без хрипоти, голосом:
– Як… як, Лоло…
І
Перший лист, гарячково зім’ятий у кульку, лежав поблизу, що написано в другому – не мало тепер жодного значення. Розкривши конверт, він все ще витріщався на тіло мертвої куріпки, зображеної на серванті олійними фарбами, мовби ніколи її й не бачив щодня за сніданком ось уже дванадцять літ. Нарешті він опустив погляд і почав читати:
«Вельмишановний містере Джексоне, дозвольте Вам нагадати про Вашу згоду виступити в четвер на нашій щорічній зустрічі. Ми аж ніяк не маємо права визначати зміст Вашої промови, проте для слухачів, здається, тема „Що дало мені життя’’ звучить доволі цікаво. Виголошена вами, така лекція, безсумнівно, надихнула б кожного.
У будь-якому разі, ми будемо надзвичайно раді Вашому виступу та й Ваш прихід для нас – як честь.
Щиро Ваш,
Ентоні Рорбек, Секр. Ліги громадського поступу».
– Що дало мені життя? – вголос промовив Джон Джексон, піднімаючи голову.
Снідати йому перехотілося, і тому він взяв обидва листи та вийшов на простору передню веранду, щоб викурити сигару й пів години полежати перед від’їздом у діловий центр міста. Він чинив так щоранку вже десять років – відтоді, як однієї похмурої ночі від нього втекла дружина, подарувавши скарб тихого дозвілля. Свіжими, однак не холодними ранками, йому подобалося тут відпочивати та спостерігати крізь просвіт у зеленій огорожі з витких рослин, як його вулицею – найширшою, тінистою, найкрасивішою в місті, – пливуть автомобілі.
Читать дальше