Френсіс Фіцджеральд - Гітара, кості, кастет

– Слухай, Ріпе, – підкоряючись раптовому пориву, запропонувала Лола. – Нумо, коли закінчиш справи в офісі, зустрінемося й щось придумаємо разом.

Вони зустрілися, як запропонувала Лола, о п’ятій годині, але темні очі Ріпа дивилися сумно.

– Мене не пустили. Там був твій батько, він сказав, я повинен знайти собі якусь розвагу, бо перевтілюся в дуже схожого на нього старого зануду.

– Не сумуй, – втішила його Лола. – Підемо подивимося шоу, потім втечемо на дах і потанцюємо.

Після цього вони ще тиждень зустрічалися вечорами. Ходили в театр, іноді в кабаре; одного разу мало не цілий день бродили по Центральному парку. Але Лола помітила, що, якщо раніше Джонс був найвеселішим та найбезтурботнішим за трьох, то тепер найбільше впадає в зневіру. Все навколо нагадувало йому про роботу, якої так не вистачало.

Навіть ввечері, під час танців, стукіт сотень браслетів на жіночих руках нагадував йому метушню офісу вранці в понеділок. Схоже, Джонс не створений для розваг.

– Я тобі дуже дякую, – сказав він якось, – і після робочого дня мене б це дуже потішило. Та зараз в моїй голові порпаються лиш недовершені справи. Мені… мені до болю сумно.

Він бачив, що завдає їй болю, що своєю відвертістю відштовхує її, коли дівчина й справді намагалася допомогти. Але нічого не міг з собою вдіяти.

– Лоло, мені дуже шкода, – м’яко мовив він. – Може, якось після закриття біржі, я навідаюся до тебе…

– Ні, не хочу, – холодно відповіла вона. – І, я зрозуміла, наскільки з мого боку це було безглуздо.

Під час цієї розмови він стояв біля її автомобіля, а вона, не чекаючи відповіді, ввімкнула передачу й рушила з місця.

Назустріч їй плинув сумний погляд та ще думка про те, що вони, може, більше ніколи не побачаться, і що на все життя вона запам’ятає його нетактовність та невдячність. Але більше йому нічого було сказати. Всередині Джонса крутився невпинний мотор, який вберігав його від відпочинку та зупинявся, коли юнак на це заслуговував.

– От трапилося б це після закриття біржі, – бурмотів він, повільно переставляючи ноги. – От тільки б після закриття.

Того серпневого ранку, о десятій, до офісу Сайруса Джирарда першим завітав засмаглий юнак, попросивши передати свою візитну картку. Не минуло й п’яти хвилин, як прибув другий – цей не настільки вражав свіжим виглядом, однак його очі переможно горіли. Через тремтливі внутрішні двері їм повідомили, що треба зачекати.

– Нумо, Перріше, – поблажливим тоном протягнув Ван Бюрен, – як тобі Ніагарський водоспад?

– Словами не описати, – зверхньо мовив Перріш. – У свій медовий місяць дізнаєшся про це.

– Медовий місяць? – Ван Бюрен здригнувся. – Як… чому ти думаєш, ніби я запланував поїздку в медовий місяць?

– Мав на увазі, що коли плануватимеш свій медовий місяць, то, цілком ймовірно, впишеш у свій туристичний нотатник Ніагарський водоспад.

Кілька хвилин тривала зловісна тиша.

– Гадаю, – холодно зауважив Перріш, – ти проінспектував вартісних бідняків.

– Авжеж. Нічим подібним я не займався, – Ван Бюрен глянув на годинник. – Думаю, наш умовно названий суперник запізнюється. Зустріч – о пів на одинадцяту, залишилося всього три хвилини.

Внутрішні двері відчинилися, і, за запрошенням моторної секретарки, обидва з готовністю звелися та пройшли в кабінет. Сайрус Джирард, тримаючи годинника в руках та стоячи за своїм столом, очікував на них.

– Вітаю, панове! – здивовано вигукнув він. – А де Джонс?

Перріш та Ван Бюрен всміхнулися один одному. Коли Джонс запізнюється, то вже така його доля.

– Перепрошую, сер, – втрутилася секретарка, що ще стояла біля дверей, – містер Джонс в Чикаго.

– Що він там робить? – здивувався Сайрус Джирард.

– Це стосується експорту срібла. Всі інші про це не знали, і містер Голт подумав…

– Немає значення, що подумав містер Голт, – роздратовано кинув Джирард. – Містер Джонс тут більше не працює. Коли він повернеться з Чикаго, заплатите йому за цей термін і хай йде на всі чотири сторони, – він хитнув головою. – Це все.

Секретарка вклонилася й вийшла. Джирард, люто блискаючи очима, звернувся до Перріша й Ван Бюрена.

– Ну, шанс він втратив, – рішуче промовив директор. – Якщо молодик навіть не намагається виконувати мої вказівки, він не заслуговує на хорошу роботу, – Джирард сів і почав тарабанити пальцями по підлокітнику крісла. – Гараз, Перріше, нумо послухаймо вашу оповідь про те, як ви проводили свій вільний час.