Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Ф.

Вулиця галаслива, до того ж навскоси щось будують, перед вікном не російська церква, а житла, набиті людьми, – і все-таки: бути самому в кімнаті – це, напевно, умова життя, бути самому в квартирі – умова (якщо говорити геть точно: тимчасова) щастя (і – одна з умов, бо який сенс був би у квартирі, якби я не жив, якби в мене не було батьківщини, що дарує мені заспокоєння, – наприклад, пари ясних і синіх, незбагненною ласкою запалених очей); отже, квартира ця – одна зі складових щастя, все так тихо, душова, кухня, передпокій, три інші кімнати, не те що ці загальні квартири з їхнім гамором, з їхнім содомом, з нестримним кровозмішенням давно вже некерованих, розгнузданих думок, бажань і тіл, коли у всіх закутках, між усіма ліжками і шафами плодяться недозволені зв’язки, невідповідні, випадкові речі, діти з перелюбу, – де незмінно все відбувається не як у трьох тихих пустельних передмістях у недільний день, а як в оглушливо метушливих багатолюдних передмістях у безперервний суботній вечір.

Прийшла сестра – йшла довго, щоб принести мені сніданок (це було ні до чого, я сам збирався додому), та ще й кілька хвилин дзвонила в двері, поки я не прокинувся від цього листа і від свого забуття.

Ф.

Але квартира мені не належить, сестрин чоловік теж має намір часто наїжджати сюди влітку.

Нарешті твій лист. Зараз тільки швидко кілька слів про найголовніше, нехай навіть поспіх внесе помилки, про які я згодом шкодуватиму: цей випадок – безпрецедентний у взаєминах нас трьох, тому і не варто потьмарювати його досвідом інших випадків (трупи – муки втрьох, удвох – якимось чином зникають). Я – йому не друг і друга не зраджував, але я і не просто його знайомий, а дуже пов’язаний з ним, і де в чому, напевно, більше ніж друг. Ти його теж не зраджувала, бо ж кохаєш його, що б ти не говорила, і якщо ми з’єднаємося (спасибі вам, плечі!), то на іншому рівні, не в його царині. Результат – це справді не лише наша з тобою справа, що її належить таїти, і не тільки мука, страх, біль, турбота – твій лист різко злякав мій відносний спокій, який ішов від нашого спілкування і тепер, напевно, знову потрапить у Меранський вихор, хоча на шляху повернення до Меранських умов існують потужні перешкоди, – а відкрита, ясна в своїй відкритості справа трьох, навіть якщо ти ще деякий час мовчатимеш. Я теж дуже проти обмірковування можливостей, проти, бо ж у мене є ти, коли б я був один, ніщо не стримало б мене від обдумування… вже в цьому робиш себе ареною прийдешніх битв, і як же тоді розрита земля витримає будинок майбутнього?

Я тепер зовсім нічого не розумію, третій день сиджу в бюро і ще жодного рядка не написав, можливо, тепер вийде. До речі, поки я писав цей лист, сюди заходив Макс, він, зрозуміло, мовчатиме; для всіх, крім сестри, батьків, дівчини і нього, я приїхав через Лінц.

Ф.

Можна послати тобі гроші? Наприклад, через Лорена, я скажу йому, що ти в Відні позичила мені гроші, і він вишле їх тобі разом з твоїм редакційним гонораром?

Я трохи переляканий і через те, що ти повідомляєш через страх писати.

Будь-яка писанина, як на мене, хунта клаків не варта, та вона така і є. Найкраще було б поїхати до Відня і забрати тебе з собою; можливо, я так і зроблю, хоча ти цього не хочеш. Справді, є лише дві можливості, одна краща за іншу, – або ти приїдеш до Праги, або в Лібешіце. З давньою, типово єврейською підозрілістю я вчора підкрався до Й., зловив його перед самим від’їздом в Лібешіце, у нього був твій лист до Сташі. Чудова людина, весела, відкрита, розумна, бере тебе під руку і відразу засипає як горохом у бочку, готовий до всього, розуміє все і навіть більше. Він із дружиною мав намір поїхати під Брюнн до Флоріана, а звідти – до тебе до Відня. Нині в другій половині дня він повертається до Праги, привезе відповідь од Сташі, я зустрінуся з ним о 3-й, потім телеграфую тобі. Даруй балакучість цих одинадцяти листів, відкинь їх у бік, прийшов час реальності, вона більша й краща. Остерігатися зараз, по-моєму, потрібно тільки одного – твого кохання до чоловіка. Що ж до нового завдання, про яке ти пишеш, то воно, звичайно, важке, але не варто недооцінювати сили, які надає мені твоя близькість. Я, щоправда, поки не сплю, але тримаюся куди спокійніше, ніж думав учора, через два твої листи (випадково свідком того опинився Макс, що було не цілком добре, адже це як-не-як суто моя справа, ах, ось уже і починаються ревнощі неревнивих, бідна Мілено). Твоя сьогоднішня телеграма теж трохи заспокоює. Тривога про твого чоловіка зараз, принаймні зараз, не дуже велика, цілком терпима. Він узяв на себе неймовірно важке завдання і, по суті справи, почасти, а можливо, і цілком із честю його виконав; нести його далі він, по-моєму, не годен, і не тому, що у нього не вистачить на це сил (що таке мої сили порівняно з його?), а тому, що він надто пригнічений тим, що сталося досі, надто пригнічений, позбавлений зосередженості, необхідної для цього. Можливо, поруч з іншим йому все ж буде легше. Чому мені не написати йому?