Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Тим часом я зумів трохи розгледіти тебе, до речі, мені було абсолютно байдуже, як ти виглядаєш, важливі були тільки твої слова. Ти не надто була схожа на себе, здавалася набагато смаглявішою, обличчя худіше, при круглих щоках така жорстокість була б і неможлива. (Але чи була це жорстокість?) Костюм у тебе якимось дивом був із того ж матеріалу, що і мій, до того ж вельми чоловічого крою, і зовсім мені не сподобався. Однак потім я згадав одне місце з листа (віршик: «dvoje šaty mám a přece slušne vypadám» [34] Дві я сукні лише маю, та нівроку виглядаю ( чес. ). ), і така велика була влада твого слова наді мною, що з цієї хвилини я накидав оком твоє вбрання.

Але ось і кінець; мої супутники ще студіювали розклад, а ми стояли відсторонь і розмовляли. Останній етап бесіди зводився приблизно до наступного: завтра неділя; і тобі було до відрази незрозуміло, як я міг уявити, ніби в неділю у тебе знайдеться для мене час. Але врешті-решт ти ніби як поступилась і сказала, що хвилин сорок, мабуть, викроїш. (Найжахливіше в цій розмові, звичайно, не слова, а підтекст, марність усього, ну і ще твій постійний безмовний аргумент: «Я не хочу приходити. І що тобі це дасть, коли я таки прийду?») Коли ж саме ти викроїш ці сорок хвилин, я не міг у тебе з’ясувати. Ти сама не знала; незважаючи на нібито напружені роздуми, не могла призначити час. Нарешті я запитав: «Що ж, мені цілий день чекати?» – «Так», – кинула ти і відвернулася до компанії, що стояла поруч, чекаючи на тебе. Сенс відповіді був у тому, що ти зовсім не прийдеш і що єдина поступка, яку ти могла мені зробити, – це дозвіл чекати. «Я не чекатиму», – тихо сказав я, а позаяк думав, що ти не чула, а це, як-не-як, був мій останній козир, я відчайдушно вигукнув ці слова тобі навздогін. Але тобі це було байдуже. І нітрохи тебе не цікавило. Я сяк-так поплентав назад у місто. А за дві години надійшли листи і квіти, доброта й розрада.

Твій Ф.

Адреси, Мілено, знову нерозбірні, пошта їх переписала і доповнила. Після першого прохання адреса була чудова, зразковий пропис красивих, різноманітних, хоча знову таки не вельми розбірних літер. Якби у службовців пошти були мої очі, там би, напевно, могли читати тільки твої адреси, і більше нічого. Але пошта є пошта…

Сьогодні знову бачив тебе уві сні. Ми сиділи поруч, і ти відштовхувала мене, не сердито, приязно. Я був вельми нещасний. Не через відштовхування, а через себе самого, бо ж поставився до тебе як до першої-ліпшої мовчазної жінки і пропустив повз вуха голос, який ішов із тебе і звертався прямо до мене. Або, може, і не пропустив повз вуха, але не міг відповісти. Так і пішов, ще нерозваженіший, ніж у першому сні.

Мені згадалося зараз, що одного разу я прочитав у когось: «Моя кохана – вогненний стовп, який ковзає по землі. І він тримає мене в полоні. Але веде не полонених, а видющих».

Твій

(Тепер я відкидаю і ім’я теж; воно все вкорочувалось і тепер звучить так: твій.)

Після короткої прогулянки, яку я зробив із тобою. (Як легко записати це: невелика прогулянка з тобою. Із сорому треба було б покинути писати, бо ж це так легко.) Найжахливіше для мене в цій історії – це переконання, буцімто євреї повинні вбивати, як хижі звірі, зі страхом, бо ж вони – не тварини, а навпаки, особливо-розумні люди, і тим не менше вони того і дивись чекають нагоди накинутися на вас. Ця тяма в її повноті і силі в твоїй голові не вміщається, все інше в історії, можливо, ти розумієш краще за мене. Я не розумію, як люди, що раніше не мали справи з такими явищами, останнього часу доходили думками про ритуальне вбивство (колись це були щонайбільше загальний страх і ревнощі, але ж тут однозначний вигляд, тут ви можете побачити, як «Гілснер» [35] Мова про так зване ритуальне вбивство чеської дівчини Анежки Грузової (1879–1899), нібито вчинене 23-річним безробітним юдеєм Леопольдом Гілснером, який усе життя займався бродяжництвом. вчиняє злочин крок за кроком; що дівчина його при цьому обіймає, але що це означає), щоправда, я не розумію і те, як люди могли повірити, що єврей вбиває і не прирізає потім себе, бо ж він робить це, але тут, певна річ, потрібно, щоб люди не переймалися.

Я перебільшую, все це перебільшення. Це перебільшення, бо ж шукачі порятунку завжди кидаються на жінок, дарма чи на християнок, чи на єврейок. І якщо говорити про невинність дівчат, то це означає не звичайну фізичну, а невинність їхнього офірування, яка є не менш фізичною.