Franz Kafka - Листи до Мілени. Лист батькові. Оповідання

Але якщо навіть визнати, що у тебе є сотня інших внутрішніх причин для відмови (а вони справді є) і, крім того, одна зовнішня: ти ж не зможеш говорити з Міленою або бачити її, коли чоловіка при цьому не буде, – навіть якщо визнати все це, залишаються ще два міркування.

По-перше, варто тобі пообіцяти приїхати, як Мілені, можливо, вже і відхочеться, щоб ти приїздив, – причина тут буде не в нерішучості, ні, а в природній втомі, – і вона з задоволенням і полегшенням відпустить тебе на всі чотири сторони.

А по-друге – ну що ж, їдь до Відня! Мілена ж думає тільки про те, як відчиняться двері. Вони, звичайно, відчиняться, а далі що? У дверях стоятиме худий здоровань із привітною усмішкою на обличчі (усміхатиметься він безупинно, це у нього від старої тітоньки, вона теж постійно усміхалась, і в обох випадках це не навмисно, а просто від збентеження) – і сяде потім, куди вкажуть. Тут, власне, і буде кінець всієї урочистості і святковості, бо говорити він навряд чи зможе, для цього в ньому замало життєвих сил (мій тутешній новий сусід по столу сказав учора з приводу вегетаріанської дієти свого німого побратима: «Як на мене, для розумової роботи м’ясна їжа просто необхідна») – і він навіть щасливий не буде, йому і для цього бракує життєвих сил.

Бачите, Мілено, я говорю відверто. Але Ви розумні, Ви відразу помітили, що хоч я і говорю правду (всю – безумовно і як на сповіді), але говорю занадто відверто. Я міг би приїхати без цього попередження і за дві секунди Вас розчарувати. Якщо я так не вчинив, то це зайвий доказ моєї правдивості – моєї слабкості.

Я залишуся тут ще на два тижні – головним чином тому, що соромлюсь і боюся повернутися з такими мізерними результатами лікування. Будинки і, що найприкріше, на службі від цієї моєї лікувальної відпустки очікують мало не одужання. Болісні ці питання: «Ну, скільки ти додав?» (А ти все худнеш і худнеш.) «Не економ на їжі!» (Це натяк на мою скупість – а я плачу за пансіон, а їсти не можу.) І інші схожі жарти.

Є ще багато чого сказати, але тоді лист не скінчиться взагалі. Так, ось тільки ще що: якщо до кінця цих двох тижнів Ви ще так само твердо, як у п’ятницю, хотітимете, щоб я приїхав, – я приїду.

Ваш Ф.

Бачите, Мілено: ранок, я лежу в гойдалці, роздягнений, наполовину на сонці, наполовину в тіні, після майже безсонної ночі; чи міг я заснути, якщо я, занадто легкий для сну, весь час кружляв над Вами, якщо я справді, точнісінько як Ви пишете, був нажаханий тим, що «пливе до мене в руки», нажаханий в тому розумінні, в якому були нажахані, за розповідями, пророки, що були слабкими дітьми (вже чи ще, в даному разі байдуже) і раптом почули голос, який їх закликав, і жахнулись, і не хотіли, і упиралися ногами в землю, охоплені страхом, який розриває мозок, – але ж вони і раніше чули голоси, але тут не могли зрозуміти, чому саме цей голос звучить так жахливо, чи слух їхній занадто слабкий, чи голос занадто могутній, – і не розуміли також, будучи дітьми, що голос уже здобув перемогу й окублився в них саме завдяки цьому наперед посланому віщому страху, ними випробуваному, – хоча саме по собі це ще нічого не говорить про їхній пророцький дар, бо голос чує багато, а ось чи гідні вони його, це, якщо дивитися неупереджено, ще питання, і безпеки заради краще відразу відповісти на нього суворим і рішучим «ні», – загалом, ось так я лежав, коли прийшли обидва Ваших листи.

Одна риса, здається, у нас спільна, Мілено: ми такі боязкі і залякані, кожен лист вже інший, майже кожне страшиться переднішого, а ще більше – у відповідь. Ви ж бо за своєю природою не такі, це відразу видно, а я – можливо, навіть і я своєю натурою не такий, але це майже стало натурою і проходить лише в припливі відчаю, хіба що ще в гніві і – не забути – в страху.

Іноді в мене таке враження, що у нас із Вами загальна кімната з двома дверима, розташованими одні проти одних, кожен тримається за ручку, і трохи в одного здригнуться вії, як інший уже вислизає у двері, а варто першому сказати ще бодай слово, інший напевно наступної миті закриє за собою двері, та й шукай вітру в полі. Він, звичайно ж, відкриє двері знову, бо цю їхню кімнату, напевно, і покинути-бо неможливо. Якби перший не був двійником другого, він був би спокійніший, він удавав, що і не дивиться в той бік, не поспішаючи прибирати у кімнаті, наче вона нічим не відрізняється від усіх інших, – а він натомість робить те ж саме біля своїх дверей, а іншого разу вони навіть обидва опиняються за дверима, і ось прекрасна кімната порожня.