Нікколо Макіавеллі - Історія Флоренції. Державець

У поетичних творах, чотирьох капітоло (невеличких поемах, які характеризуються сатирично-бурлескними мотивами) – «Про невдячність», «Про долю», «Про пиху», «Про випадок», – можна простежити становлення основних ідей тих творів, які прославили його ім’я, – «Державець» та «Історія Флоренції».

І все ж уся літературна творчість Мак’явеллі нерозривно пов’язана і певною мірою підпорядкована Мак’явеллі-політику: практику та теоретику.

Початки його теоретичних пошуків припадають на 1513 p., коли він розпочав «Роздуми про десять книжок Тіта Лівія». Мак’явеллі поставив перед собою завдання: в діалозі з мудрими співбесідниками, починаючи від Платона й Арістотеля, сформувати для себе свої власні максими. Але коли з’являється надія повернутися до практичної політичної діяльності, він перериває роботу над «Роздумами» (було написано вісімнадцять розділів, останні завершено лише в 1522 p.).

Саме надія на повернення до «живої» політики змусила Мак’явеллі написати славнозвісного «Державця», який мав прислужитися новим володарям Флоренції, давши їм своєрідну програму управління державою.

І хоч за часів Мак’явеллі ця тема була досить модна, однак саме в нього вона набула такого звучання, що стала, можна сказати, вічною. Тому до «Державця» в XVI–XVII ст. зверталися по допомогу в дипломатичному та політичному мистецтві; у XVIII ст. – в історіографічному плані, а в XX ст. – як до класичної праці з політології.

Це стає зрозумілим, коли розглянути основні ідеї праці Мак’явеллі. Центральною серед них є проголошення могутності та сили людини, її розуму, знань та волі, що й робить її творцем-Деміургом, здатним змінювати світ відповідно до власних потреб та планів.

Адже саме це розуміння людського буття проголосила епоха Мак’явеллі, епоха титанів Відродження. Відбувається різкий перехід від статичного середньовічного світобачення до визнання вічної рухливості й навіть внутрішньої невпорядкованості, конфліктності світу. Принцип авторитаризму зберігається, але він втрачає, так би мовити, монархічний («монологічний») характер. На зміну йому приходить республіканський принцип, коли авторитетними стають не тільки біблійні істини, але й античні авторитети та східна мудрість (певний поліфонізм). І єдине, що абсолютне в цьому вічно рухливому світі, – це універсальна людина, наділена безмежними пристрастями, що й становить її найбільшу цінність.

Саме сила пристрастей, ламаючи будь-яку мораль, стає мірилом людського буття, його найвищого змісту. І це зрозуміло. Людина-творець, орієнтована на земні, можна сказати, «тілесні» цінності, відкидала усталені норми моралі, в епоху Відродження нерозривно пов’язані ще й з мораллю клерикально-християнською, бо нові моральні засади ще тільки формувалися.

І можна сміливо зазначити, що біля джерел цієї нової моралі одним із перших стояв Нікколо Мак’явеллі. Адже до «Державця» існувало поняття вірності Богу, князю, королю, синьйорові, а Мак’явеллі перший проголосив ідею stato – ідею Батьківщини.

Власне, звідси його зацікавлення політичною проблематикою. Мак’явеллі проголосив ідею єдності Італії значно раніше від того часу, коли окремі народи Європи, усвідомивши свою національну ідентичність, стали на шлях національно-визвольної боротьби, відомої як «Весна народів» (1848 p.). Оцінюючи значення заклику Мак’явеллі до національної єдності, видатний італійський поет кінця XIX ст. Джозуе Кардуччі зазначає: «Я – Італія велика і єдина. І виховав мене Нікколо Мак’явеллі!»

Як же з цим узгодити високу оцінку єдинодержавної монархічної влади, якою сповнені сторінки «Державця»? Це стає зрозумілим, коли згадати, що монархічна влада протиставлялася сваволі нобілітету, земельній аристократії та папству і була фактично шляхом до республіканського ладу. За часів Мак’явеллі питання політичного ладу опинилося в центрі уваги відомих мислителів та діячів Флоренції, які пропонували різні політичні системи. Так, Гвіччардіні обстоював ідею олігархічної республіки, О. Джанотті та Паруто – конфедерацію республік. Мак’явеллі ж проголосив ідею регіональної абсолютистської держави, створеної на основі Флорентійської республіки.

Це та основна мета, яку обґрунтовує Мак’явеллі. Але він не обмежується її формулюванням. У «Державці» він детально розробляє методи досягнення поставленої мети. Тут уперше виділено суто політичну діяльність в окрему сферу і розглянуто її особливості.