Іван Франко - Сойчине крило

– Ходімо зо мною!

Вийшли вони з лісу, а попід лісом польова доріжка йде.

– Лягай тут у жито, – каже Дрозд Лисові,– а я буду міркувати, чим тебе нагодувати.

Бачить Дрозд, доріжкою баба йде, чоловікові в поле обідати несе. Скочив Дрозд у калюжку, в воді обмочився, в піску забруднився та бігає по доріжці, пурхає сюди й туди, немов зовсім літати не може. Бачить баба, пташина мокра та немічна.

«Дай, – думає,—зловлю оцю пташину, принесу додому, буде забавка для дітей».

Підбігла трохи за Дроздом— він біжить, пурхає, а не летить. От вона поставила кошик з горшками на доріжці, а сама давай Дрозда ловити. А Дрозд то підбігає, то підлітає, та все далі та далі, а баба все за ним та за ним. Нарешті, бачачи, що вона відбігла вже досить далеко від свого кошика, він знявся вгору та й полетів. Баба тільки рукою махнула та й вертає назад до кошика. Та ба! Там застала добрий празник. Поки вона бігала за Дроздом, Лис тим часом вискочив з жита та до горшків. Повиїдав усе чисто, решту порозливав, а сам утік.

Сидить Дрозд на дереві та й в’є гніздо, аж тут зирк, а Лис під деревом.

– Дрозде, Дрозде, – говорить Лис, – чи вивів ти мене з ями?

– Вивів, Лисику.

– А нагодував ти мене?

– Нагодував.

– Ну, тепер же напої мене, а то я твоїх дітей поїм.

– Не їж, Лисику, я тебе напою.

Дрозд горює, Дрозд нудьгує, як би йому Лиса напоїти. Далі надумав та й каже Лисові:

– Ходімо зо мною!

Вийшли з лісу знов на ту саму польову доріжку.

– Лягай тут у жито, – каже Дрозд Лисові,– а я буду міркувати, чим тебе напоїти.

Бачить Дрозд, а доріжкою чоловік їде, бочку води везе капусту поливати. Підлетів Дрозд, сів коневі на голову та й клює.

– А тю! – крикнув чоловік та й замахнувся на Дрозда батогом. Дрозд пурхнув, а чоловік луснув батогом коня по голові. Мов нічого й не було, сів собі Дрозд на другого коня та й клює його в голову. Знов замахнувся чоловік і знов луснув коня по голові. Розлютився чоловік на Дрозда. «От капосна пташина! – думає собі.– І чого вона прив’язалася!» Дрозд тим часом сів на бочку з водою та й клює собі.

«Чекай же ти», – думає чоловік та несподівано як вихопить ручицю з воза, як лусне по бочці! Дрозда не вцілив, а бочка від важкого удару похитнулася та й гепнула з воза на землю, і вся вода з неї вилилася та й потекла здоровою річкою по дорозі. Вискочив Лис із жита, напився доволі, а чоловік, проклинаючи Дрозда, взяв порожню бочку й поїхав додому.

Сидить Дрозд на дереві та й в’є собі гніздо, аж тут зирк, а Лис знов під деревом.

– Дрозде, Дрозде, вивів ти мене з ями?

– Вивів.

– Нагодував ти мене?

– Нагодував.

– Напоїв ти мене?

– Напоїв.

– Ну, а тепер посміши ти мене, а то я, їй-богу, твоїх дітей живцем поїм.

– Не їж, Лисику, я тебе посмішу.

Горює Дрозд, нудьгує Дрозд, як би йому Лиса посмішити, а далі каже:

– Ходімо зо мною.

Вийшли з лісу знов на польову доріжку, Лис засів у житі та й жде. Аж ось їде дорогою той самий чоловік, що їхав з водою: сам сидить спереду, а ззаду сидить його синок з паличкою в руці. Підлетів Дрозд, сів на плече чоловікові та й клює.

– Ой, тату, – каже хлопець, – на вас птах сидить! Не ворушіться, я його вб’ю.

Ще старий не встиг гаразд розслухати, що син каже, а хлопець як замахне паличкою— лусь батька по плечу! Дрозд тільки фуркнув, а за хвилину сів на друге плече чоловікові. Знов розмахнувся хлопець і ще дужче влучив батька по плечу.

– Ой, сину, що це ти робиш? – крикнув батько.

– Цитьте, тату! Якась пташка все сідає на ваші плечі, я її повинен зловити.

– То лови, а не бий! – з болю кричить батько.

Політав, політав Дрозд та й сів старому на голову та й клює його солом’яний бриль, немов тут йому й місце. Махнув хлопець долонею, щоб його спіймати, – фуркнув Дрозд. Сів удруге, знов хлопець на нього намірився рукою— знову даремно.

«Чекай же ти, бісова птиця! Вже я тебе почастую!»– подумав хлопець. І коли Дрозд утретє сів на батькову голову, він, не тямлячи гаразд, що робить, як замахне палицею, як трісне старого по голові, аж тому світ замакітрився. Дрозд фуркнув і полетів собі геть. А Лис, сидячи в житі, дивився на це все і аж за живіт держався зо сміху над Дроздовими штуками. Бачить Дрозд, що Лис такий радий, і вільніше зітхнув.

«Ну, – думає,– тепер, мабуть, дасть мені спокій, не буде моїм дітям загрожувати».

Та ледве він знову взявся мостити своє гніздо, аж зирк, Лис уже знов під деревом.

– Дрозде, Дрозде, – мовить Лис, – вивів ти мене з ями?

– Вивів.

– Нагодував ти мене?