– Справжній цар? – здивувався Вовк. – Що за диво? Який же тут є справжній цар, крім тебе?
–Є, є! – зі страхом прошепотів Лев. – Я сам його бачив. Та такий страшний! А що за сила! Навіть таких звірів ловить, що в повітрі літають. Я радий, що мене хоч живого пустив.
– Ну, що ти говориш? – здивувався Вовк. – Диво дивне! Знаю цей ліс давно, але ніяк не придумаю, хто б то міг бути. Який же на вигляд той новий цар?
– Одне слово— страшний! – сказав Лев. – Вуха оттакі, голова як цеберко, а на задній нозі царська печать.
– Ніяк не вгадаю, хто це може бути? – дивувався Вовк. – Знаєш що, ходім, покажи мені його.
– Я? Нізащо в світі! – скрикнув Лев. – Досить уже раз страху набрався.
– Та ходімо! Чого боятися? – заохочував Вовк. – От знаєш що, прив’яжи себе своїм хвостом до мого, сміліше нам буде йти.
– Про мене, – каже Лев, – нехай буде так. Зв’язалися обоє хвостами докупи та й пішли.
Вийшли на горбок над полянкою, що на ній пасся Осел. Лев зупинився та й шепоче до Вовка:
– Ось він! Ось він! Подивися!
Обертається Вовк, поглянув та як крикне:
– Дурний Леве, та це ж Ослисько! – А Левові почулося, що то новий цар уже близько, як злякається та ходу! Через пеньки, через ярки що було духу. Біг, біг, далі втомився, став та й озирнувся.
– А що, Вовче, близько вже той новий цар?
Але Вовк тільки язик висунув. Як був прив’язаний до левиного хвоста, так і волікся за ним усю дорогу, поки й дух випустив.
– А бачиш, – каже до нього Лев, – ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його зблизька, то од самого страху помер!
Зустрілася Лисичка з Раком. Стала й дивиться, як він помаленьку лізе. А далі давай над ним насміхатися:
– Ну, та й швидкий же ти, нема що й казати! Справжній неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз по дріжджі послали, а ти аж через рік з дріжджами прийшов та й ті посеред хати розілляв?
– Може, коли й правда була, – каже Рак, – а тепер дуже на брехню схоже.
– Овва! Значить, ти тепер прудкіший став?
– Прудкіший чи не прудкіший, а тобі глузувати не дозволю. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того пенька добіжу.
– Що? що? що? – здивувалася Лисичка. – Ти хотів би зі мною наввипередки бігати?
– Не тільки побіжу, а хоч ти на один скок спереду ставай, то я швидше тебе на місці буду, – мовить Рак.
Побилися вони об заклад. Стала Лисичка на один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до пенька та й кличе:
– А де ти, Раче? Нічого не чути.
– Ну, Раче, де ти там? – ще раз кличе Лисичка та й обернулась хвостом до пенька.
– Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забіг.
Як Лисиця сама себе перехитрила
Ходив собі Вовчик-братик по лісі, ходив, та й спіткала його тяжка пригода. Побачили його ловці-молодці та й почали за ним гнатися. Тікав Вовчик лісом, лісом, а далі прийшлося вибігти на биту дорогу. А дорогою в ту хвилину йшов з поля чоловік з мішком і ціпом. Вовк до нього:
– Дядечку, голубчику! Змилуйся на до мною, сховай мене в мішок! За мною ловці-молодці гоняться, хочуть мені віку вкоротити.
Змилувався чоловік, сховав Вовка в мішок, кинув собі на плечі та й несе. Аж надбігають ловці-молодці.
– А не бачив ти, чоловіче, Вовчика-братика?
– Ні, не бачив.
Ось вони й побігли далі. А коли вже їх не було видно, Вовк із мішка обзивається:
– А що, пішли вже мої гонителі?
– Пішли.
– Ну, тепер випусти мене на волю! – Чоловік розв’язав мішок і випустив Вовчика-братика на волю. А той і говорить:
– Ну, чоловіче, тепер я тебе з’їм.
– Ей, Вовчику, Вовчику! Я тебе з такої біди врятував, а ти мене з’їсти хочеш!
– А що, чоловіче! Це так у світі ведеться: старе добро забувається.
Бачить чоловік, що діло погане, та й говорить:
– Ну, коли так, то ходімо далі! Звернемося до звірів, хай розсудять. Коли скажуть по-твоєму, то нехай по-твоєму й буде: з’їси мене.
Пішли далі. Зустрічають стару Кобилу. Чоловік до неї й говорить:
– Будь ласка, Кобило-матусю, розсуди нас. Оце я врятував Вовчика-братика з тяжкої пригоди, а він хоче мене з’їсти. – І розповів усе, як було.
Кобила подумала, подумала та й мовить:
– Вовкова правда, чоловіче! Я жила у господаря дванадцять літ, робила на нього з усієї сили, привела йому десятеро лошат, а тепер, коли я постаріла і до роботи стала нездатна, він узяв та й вигнав мене на голе поле, щоб мене вовки з’їли. Оце вже я тут тиждень днюю і ночую і жду не діждуся, поки прийдуть вовки та й роздеруть мене. Так-то, дядечку, старе добро забувається.
Читать дальше