– А бачиш, моя правда! – крикнув Вовк. Засумував чоловік і почав просити Вовка, щоби пошукати їм ще другого судді. Вовчик погодився. Ідуть, ідуть, надибали старого Пса. Чоловік і до нього звертається зі своїм ділом. Розповів йому все, як було. Пес подумав, подумав та й каже:
– Ні, чоловіче, Вовкова правда. Ось послухай, як зі мною було. Служив я господареві двадцять літ, пильнував його дому й худоби, а коли постарів і голосу у мене не стало, він вигнав мене з двору, і ось я тепер блукаю без захисту. Забувається старе добро, це щира правда!
– Бачиш, на моє виходить! – крикнув Вовк. Засумував чоловік ще гірше і почав ще раз проситися у Вовка:
– Дозволь мені ще одного суддю розпитати, а тоді вже роби зі мною, що хочеш, коли старого добра не пам’ятаєш.
– Добре.
Пішли вони, аж насупроти їх Лисичка-сестричка.
– Гей, Лисичко-сестричко! – кричить їй здалеку чоловік і кланяється. – Зроби ласку, підійди ближче, розсуди нас з Вовчиком.
Наблизилася Лисичка, розповів їй чоловік, що і як було. А Лисичка не вірить:
– Та не може того бути, чоловіче, аби такий великий Вовк та вліз в оцей мішок!
– Але ж правда! – крикнув Вовк.
– Ні, нізащо не повірю! – уперлася на своєму Лисичка. Як уже чоловік не клявся, як Вовчик не присягався, ні та й ні!
– Не можу цьому повірити, хіба наочно мені покажете, як це було.
– Що ж, це можна, – сказав чоловік та й розставив мішок так само, як тоді, коли саджав Вовка.
– Ось бач, як це було! – сказав Вовк і встромив голову в мішок.
– Як-то, ти хіба тільки голову встромив? – спитала Лисиця.
Вовк уліз у мішок увесь.
– Ну, чоловіче, – промовила Лисиця, – тепер покажи мені, як ти його зав’язував?
Чоловік зав’язав.
– Ну, а тепер, чоловіче, покажи мені, як ти на тоці снопи молотиш?
Чоловікові не треба було цього двічі казати. Як замахне ціпом, як почне лупцювати по мішку. А Лисиця ще й примовляє:
– Ану, чоловіче, а як ти снопи перевертав?
Чоловік перевернув мішок на другий бік та як уцідить Вовка по голові— та й забив його на смерть.
– Ну, чоловіче, – мовить Лисиця, – я тебе врятувала від смерті. Що ж ти мені за це подаруєш?
– Дарую тобі, Лисичко-сестричко, мішок курей.
– Добре.
Пішла Лисичка-сестричка з чоловіком до села, стала собі за ворітьми, а чоловік пішов до хати курей шукати. Взяв мішок, почав ловити курей, коли його жінка надходить.
– А що це ти, чоловіче, робиш?
Розповів їй чоловік усе, що з ним було, і з якої біди врятувала його Лисичка, і яку він їй обіцяв плату.
– Добре, що ти живий та здоровий, – мовить жінка. – А щоб Лисиці давати курей, на це я ніколи згоди не дам. Краще ти всади у мішок двох наших собачок— Лиска й Рябка та й дай Лисиці.
Подумав, подумав чоловік та й дослухав жінки. Посадив собак у мішок, виніс за ворота та й мовить:
– На ж тобі, Лисичко-сестричко, оцей мішок курей! Візьми їх на плечі та й неси в ліс, а не розв’язуй біля села, щоб не розлетілися!
Взяла Лисичка мішок, несе, тягне, тягне, далі сіла спочивати за селом на могилі та й думає собі:
«Дай загляну лишень, скільки там тих курей у мішку?»
Розв’язала мішок та не вспіла гаразд і заглянути, а з мішка як вискочать Лиско та Рябко та за Лисицею. Лисиця тікала щосили, ледве вскочила в ліс та в свою нору. Віддихнувши трохи з переляку, почала сама з собою розмовляти:
– Ви, мої оченьки, що робили, коли за мною ті погані собаки гналися?
– Ми пильно дивилися, щоб ти знала, куди від них найліпше тікати.
– А ви, мої ніженьки, що робили?
– Ми бігли з усієї сили, щоби тебе собаки не могли догнати.
– А ви, мої вушенька, що робили?
– Ми уважно прислухалися, чи не наближаються твої вороги.
– А ти, хвостище, що робив?
Хвостище розсердився, що Лисиця так неласкаво до нього заговорила, та й каже їй на злість:
– А я мотався сюди й туди, зачіпався то за пеньки, то за гіллячки, щоби тебе затримати, щоб тебе собаки зловили.
– А, то ти такий добрий! – крикнула Лисиця. – Геть мені з хати!
Та з тими словами висунула хвіст із нори, ще й кричить:
– Гей, Лиско й Рябко, цю-цю! Нате вам Лисиччин хвіст! Рвіть його!
А Лиско й Рябко мов на те й чекали. Вхопили Лисиччин хвіст, як шарпнули та й витягли цілу Лисичку з нори і тут же її розірвали.
Їжак стояв собі коло дверей своєї нори, заклав лапки за пояс, виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку— чи гарну, чи погану, кому яке до того діло? Як знає, так і співає.
Мугикав собі тихенько, а далі подумав:
Читать дальше