Френсіс Фіцджеральд - Цент на двох

Лоїс подумала, що Кіт – саме такий чоловік, якого вона хотіла б мати на своєму боці в бою.

– А як ти сам… як з тобою це сталося? – запитала вона досить сором’язливо. – Я маю на увазі, як ти потрапив сюди. Звичайно, мати розповіла мені історію про залізничний вагон…

– А, це…, – він виглядав досить роздратовано.

– Розкажи мені про це. Я хочу почути це від тебе.

– О, напевне я не зможу розповісти нічого, крім того, що ти вже, напевне, знаєш. Був вечір, і я цілий день їхав потягом і думав – про сотні різних речей одразу, Лоїс, а потім раптом у мене виникло відчуття, що хтось сидить навпроти мене. Я відчув, що він там знаходиться вже деякий час, і я просто подумав, що це ще один мандрівник. Раптом він нахилився до мене, і я почув голос, який промовив: «Я хочу, щоб ти був священником, це саме те, що я хочу від тебе». Ну, я підскочив і заволав: «О, Боже, тільки не це!» Я виглядав, як ідіот, перед приблизно двадцятьма людьми. Розумієш, насправді там, навпроти мене, взагалі нікого не було. Через тиждень я пішов до єзуїтського колегіуму у Філадельфії й проповз останні сходинки до кабінету ректора навколішки.

Знову настала тиша, і Лоїс побачила, що очі її брата затьмарились, що він дивиться незрячим поглядом кудись далеко, на залиті сонцем поля. Її хвилювали модуляції його голосу і раптова тиша, яка, здавалося, огорнула його, коли він скінчив розповідь.

Тепер вона помітила, що його очі були тієї ж самої фактури, що й у неї самої, не враховуючи відсутності зеленого відтінку, і що лінія його рота насправді набагато ніжніша, аніж на тому знімку, – чи це його обличчя до цього часу значно подорослішало? Він вже трохи полисів на самій маківці голови. Їй було цікаво, чи відбулося це від того, що йому так часто доводилося носити капелюха. Здавалося жахливим, щоб чоловік ставав лисим, а нікому до цього не було жодної справи.

– Ти був благочестивим, коли ти був молодим, Кіте? – запитала вона. – Ти знаєш, що я маю на увазі. Ти був релігійним? Якщо ти не заперечуєш проти таких особистих питань.

– Так, – сказав він все ще з затьмареними очима, – і вона відчула, що його вразлива відчуженість є такою ж частиною його особистості, як і його увага.

– Так, я думаю, що був, коли був… тверезий.

Лоїс трохи захвилювалась.

– Ти пиячив?

Він кивнув.

– Я був на шляху до того, щоб занапастити все. – Він посміхнувся і, повернувши погляд своїх сірих очей на неї, змінив тему. – Дівчинко, розкажи мені про матір. Я знаю, останнім часом тобі було дуже важко. Я знаю, що тобі довелося багато чим пожертвувати й змиритися багато з чим, і я хочу, щоб ти знала, як добре я думаю про тебе відносно всього цього. Я відчуваю, Лоїс, що ти там начебто займаєш місце нас обох.

Лоїс швидко подумала, якою незначущою була насправді її жертовність; і як останнім часом вона постійно уникала своєї нервової матері-напівінваліда.

– Молодість не можна приносити в жертву старінню, Кіте, – твердо сказала вона.

– Я знаю, – зітхнув він, – і ти не повинна мати цю вагу на своїх плечах, дитино. Я б хотів бути там, щоб допомогти тобі.

Вона помітила, як швидко він змінив справжній зміст її репліки, і миттєво зрозуміла, яка риса дозволила йому зробити це. Він був добрий. Її думки полинули кудись вбік, і тоді вона порушила тишу дивним зауваженням.

– Бути добрим важко, – промовила вона раптово.

– Що?

– Нічого, – розгублено заперечила вона. – Я не хотіла вимовляти цього вголос. Я просто думала… про розмову з людиною на ім’я Фредді Кеббл.

– Брат Морі Кеббла?.

– Так, – сказала вона досить здивовано, думаючи, що він не знав Морі Кеббла, хоча в цьому нічого дивного не було. – Ну, він і я, ми говорили про доброту кілька тижнів тому. І я сказала, що чоловік на ім’я Говард – чоловік, якого я знаю, добрий, але він не погодився зі мною, і ми почали сперечатися про те, що таке насправді доброта для людини. Він продовжував мені казати, що я маю на увазі якусь розхлябану м’якість. Я знала, що це не так… але я не знала, як саме висловити мою думку. А тепер я розумію. Я мала на увазі якраз навпаки. Я гадаю, справжня доброта – це якась твердість… і сила.

Кіт кивнув.

– Я розумію, що ти маєш на увазі. Я знав старих священників, які мали цю рису.

– Я говорю про молодих чоловіків, – сказала вона досить зухвало.

Вони дійшли до нині спорожнілого бейсбольного поля, і він, вказавши їй на дерев’яну лавку, у повний зріст витягнувся на траві.

– А чи щасливі тут ці молоді люди, Кіте?

– А хіба вони не виглядають щасливими, Лоїс?