Френсіс Фіцджеральд - Цент на двох

Деякі з цього чорного листя були дуже старими, їхні щоки вкриті зморшками, які нагадували брижі на потривоженій гладіні басейну. Ще був розсип листя середнього віку, чиї фігури у сутанах, що розвивалися, при погляді в профіль здавалися дещо несиметричними. Вони несли товсті томи творів Томи Аквінського та Генрі Джеймса, кардиналів Мерсьє та Іммануїла Канта, а також багато пухлих зошитів, наповнених конспектами лекцій.

Але найчисленнішими були молоді листки – біляві хлопчики дев’ятнадцяти років із дуже суворими, сумлінними виразами облич; чоловіки під тридцять з гострою самовпевненістю, які вже проповідували у світі протягом п’яти років, їх було кілька сотень, – з міст і селищ, штатів Мериленд, Пенсільванія, Вірджинія, Західна Вірджинія та Делавер.

Було багато американців, декілька людей ірландського походження, кілька французів, кілька італійців і поляків, і всі вони йшли, невимушено тримаючись за руки парами, трійками, або довгими рядами, і майже у всіх були стиснуті губи й виставлене вперед підборіддя – адже це було Товариство Ісуса, засноване в Іспанії за п’ять сотень років до цього суворо налаштованим солдатом, який навчав чоловіків тримати оборону від прориву й у битві й у бесіді, складати проповідь або договір, просто робити це і не сперечатися…

Лоїс вийшла з автобуса на сонячне світло біля зовнішніх воріт монастиря. Їй було дев’ятнадцять, вона мала золотаве волосся й очі, які тактовні люди намагалися не називати зеленими. Якщо хтось з творчих людей бачив її в міському транспорті, вони часто крадькома витягали недогризки олівців та на зворотах конвертів намагалися зафіксувати цей профіль або той вираз, який брови надавали її очам. Пізніше вони переглядали результати й зазвичай рвали малюнки на шматочки зі здивованими зітханнями.

Попри те, що Лоїс була одягнена у дорогий костюм для подорожей, вона не затрималась, щоб змахнути пил, який покривав її одяг, але розпочала крокувати центральною алеєю, кидаючи зацікавлені погляди на обидва боки. На її обличчі був вираз нетерплячого очікування, але вона зовсім не мала того відомого виразу, який носять дівчата, коли вони приїжджають на випускний бал у Принстоні або Нью-Гейвені; адже тут ніколи не бувало ніяких випускних балів, тому, можливо, це не мало значення.

Їй було цікаво, як він буде виглядати, чи може вона впізнати його з тих фотографій. На знімку, який висів над бюро матері у неї вдома, він здавався дуже молодим і досить жалюгідним, із запалими щоками, з чітко окресленим ротом та погано підігнаною сутаною послушника, яка мала на меті продемонструвати, що він вже прийняв важливе рішення відносно свого життя. Звичайно, йому тоді було лише дев’ятнадцять, а зараз йому було тридцять шість – і він зовсім не виглядав таким; на останніх знімках він був набагато гладкішим, а його волосся стало трохи тонкішим, але враження від брата, яке вона завжди зберігала, було враженням саме від цієї великої фотокартки. І тому їй завжди було трохи шкода його. Яке ж це життя для людини? Сімнадцять років підготовки, а він ще навіть не був священником – і не буде їм ще цілий рік.

У Лоїс була думка, що все буде занадто офіційно, якщо вона дозволить. Але вона збиралася прикласти всі свої старання, щоб справити враження, що вона світиться від справжнього щастя, враження, яке вона могла справити навіть тоді, коли голова розколювалась, або коли у матері траплявся нервовий зрив, або коли вона сама була особливо романтичною, допитливою та сміливою. Цього брата, без сумніву, потрібно було підбадьорити, і вона збиралася його розвеселити, подобається йому це чи ні.

Підходячи до великих невибагливих вхідних дверей, вона побачила, як один чоловік раптово відокремився від групи й, підтягуючи поли своєї сутани, побіг до неї. Він посміхався, вона помітила, що він виглядав дуже кремезним і надійним. Вона зупинилася і чекала, знаючи, що її серце б’ється незвично швидко.

– Лоїс! – закричав він, і через секунду вона опинилася в його обіймах.

Вона раптом затремтіла.

– Лоїс! – закричав він знову, – як же це чудово! Я не можу сказати тобі, Лоїс, скільки я з нетерпінням чекав цього. Ох, Лоїс, яка ж ти гарна!.

У Лоїс перехопило подих.

Його голос, хоч і стриманий, був наповнений якоюсь особливою енергією, дивною, такою, що огортає, якою, як вона вважала до цього, з усієї родини володіє лише вона.

– Я теж дуже рада… Кіте.

При цьому першому вживанні його імені вона почервоніла, але радше від радості.