Ольга Кобилянська - Апостол черні. Книга 1

«Звичайно, ти любиш додержувати свої обіцянки, брате, а тут…»

«І буду се надальше робити. Розходиться лише о те, що обіцянка побути в них тяжить в моїй душі якоюсь чорною точкою. Я чую навіть тепер, в тій хвилі, що доки з тією обіцянкою не впораюся, вона буде в моїй душі виростати, доки мене не угне, а я не виношу, як щось намагається брати наді мною верх».

«То упорайся з нею», – промовила рішучо сестра Марія.

«І то все, неначе мені навмисне улаштовано», – відповів брат нетерпеливо.

«Ти надто з книжками зжився, Юліяне, і все, що не стоїть з наукою, або взагалі з духовістю в пов’язі, видається тобі немиле або злишнє. Я тебе добре знаю. Не робись вже тепер диваком – і не сторонись від людей. Не думай, що Едвард Ґанґе становить увесь світ. Пожди!»

«Може, й так. Може, я дивак. Але такий я є. Понурий, строгий, як батько. В нього вдався».

«З чутливим, замкненим серцем нашої матінки, – докінчила любим усміхом сестра. – Ах, як дуже буде тебе колись любити та, що ти її вибереш серцем».

«Дякую. Як буду попом на фамілійне бажання?» – спитав він, обійшовши її слова і усміхнувся свавільно, що незвичайно окрасило його молодечі правильні риси.

«Нехай би й попом…»

«Попом, а може, й філологом, – поправила авторитетно наймолодша сестра. – І се так можливо. Не правда?»

«Правда. Може, й так, а може, й цілком інак».

«Тобі б уже час і залюбитися, брате».

«Ще чого б не стало. Доста мені вас всіх у серцю, а не то ще когось там, – відповів, – не годен буду понести стільки добра».

«Тоді стрясеш нас, як горішки з гіллячок, і останеться лиш вона одна в тебе. Уявляю собі, що се буде якесь чудо природи», – докінчила Марія.

«Ні, радше якась Антігона, що нас всіх своїм античним розумом і героїзмом поб’є, – пояснила Оксана. – Юліян любить все, що класичне, укінчене, то, може, йому припаде таке, що лише з лірою буде ходити й до великих діл покликати».

«Не чіпайте Антігону, бо се була гарна й славна постать грекині-патріотки. Та не пророкуйте, бо…» – і брат усміхнувся, погрозивши пальцем.

«А як справдиться… Гм?»

«Гм? та й буде гм…»

Батько й матір увійшли в хату. Над’їхала карета молодого дідича й треба було закінчити пакування.

Вмить все споважніло. Син був готовий до від’їзду; закинув пальто наопашки, й приступив до батька. Прощався.

«Не запрацьовуйтеся, тату, й до побачення. Розуміється само собою, що я перед від’їздом до війська буду вперед ще у вас».

«Будь, сину. Ми старі», – відповів сей коротко.

Мати німо притиснула сина до грудей.

«Не спаношися, дитинко», – прошептала, бо голосного голосу десь забракло.

«Ех, мамо…» – вирвалося йому з уст і він схилився аж надто низько, щоб поцілувати матір в руку.

Відтак звернувся до сестер. Вони стояли поблідлі, німі й лиш мовчки подали собі з братом руки. В присутности батька, звикли не оказувати сильніші почування. «Чого?» – був би спитав.

Годинникар випроводив сина аж до хвіртки, за ним мати, а сестри повибігали в сад… там ніхто їх не бачив…

«Він перший раз виїхав надовго з хати», – обізвалася мати, вертаючи в порожні кімнати, здавленим голосом.

«Треба привикати до його відсутности. Се тепер починається», – відповів годинникар коротко й, не звертаючи до неї обличчя, зайшов хутко до своєї працьовні.

Ввечері вийшла мати з одною донькою в справунках шитва й гаптування, котрими постійно займалися й заробляли, а молодші Марія й Оксана остали вдома. Тишина панувала округ їх чистенької хати і в вечірнім легкім сумерку здавалася вона ще білішою. По від’їзді брата забракло сестрам теми до розмови. Ходили, снувалися, ніби дошукувалися чогось-то, і все наново вертали до нього, а остаточно – вмовкли. По часі вийшли обі з кімнати. Надворі стояв погідний вечір. Спокійний з роями зірок на небі, без найменшого подуву вітру, а здалека доносився до їх слуху клекіт жаб і пригадував село.

«Тепер було б гарно проживати на селі», – обізвалася старша.

«Ні, в горах», – додала учениця.

«Ні, на долах. І вертати отак самому, – або з ким-небудь удвійці, мовчки по вузькій стежці крізь високе збіжжя, що повинно би бути трохи зрошене вечірньою росою, по пояс сягало й пестило стан».

«Ні, в горах, Маріє. Десь сходити з залісненої гори, чути в долині шум гірської ріки і – в товаристві – що вертало би мовчки або співало півголосом тужливу якусь пісню… або щоб десь-не-десь хтось сказав гарне слово… щось поважне і – як Юліян каже… приманчиве. Над головою глибоке небо, місяць повний розжарений, а ми – йдемо, йдемо трохи притомлені й… розходимося…»