Ольга Кобилянська - Апостол черні. Книга 1

«Я не знаю, що ти вже знаєш, але я кажу тобі лиш те, що доля чоловіка є та, що він має свою пайку в віковічнім тягарі праці. Не забудь заскоро й за свій народ. Не забудь і за богослов’я. Ти вбогий хлопець і твоя область буде сам чистий народ».

«Народ, народ, батьку. Іменно, народ, – відповів син квапно. – Але заким до нього може й справді діб’юся – піду в світ. Військо, дисципліна – інший світ… далі подорожування і… але про те все ще не час говорити». І з тим вийшов з хати.

Батько підпер голову в руки й сидів довший час мовчки. Відтак, протерши чоло й очі, неначе відсунув тим рухом якусь заслону з-перед очей, сказав вголос: «Чи я мав сина?» Донька глянула поважним поглядом на батька, яким глядів іноді й брат, опісля підвелася нечутно з свого місця й приступила до нього. Без слова взяла його руку й зложила на ній поцілунок. «І сина маєте, й доньок маєте, тату», – сказала.

«Дякую тобі, моя дитино», – відповів.

По часі мовчання сказав: «Який він тепер є, я знаю, який ще може стати, ніхто не знає. Поїде в велике місто, в море людей і я побоюся, що воно приправить його там не на дріжджі для свого народу, свого хатнього окруження, а на кар’єровича, матеріаліста, безідейника, кав’ярняника, фігуру, яких є велика часть з наших синів за границею, а се… я б волів не дожити».

«Ви бачите примари, тату», – відповіла Зоня.

«Може. Бо я б хотів іншого сина оставити по собі нашому суспільству».

Вона не обзивалася більше, лиш зайнялася дальше перерваною працею, а батько сидів ще довго над своїми годинниками, але чи працював, вона не знала.

В кімнату неначе щось вступило. Важке, чуже, й умістилося вигідно коло старого майстра. Годинники, здавалося, протестували проти того. Всі загомоніли враз. А один, найбільший з них, вдарив якусь годину. Рівно, поважно, сумно.

Зоня підняла голову й поглянула на нього, а від нього на батька.

Він був такий чудний сьогодні.

Се діялося перед полуднем.

По обіді був в кімнаті, де пересиджував і студіював по більшій части молодий Юліян, рух.

Два саквояжі стояли відчинені й він, сестра, а тут і там мати укладали в них, що потрібне на довгу відсутність. Убрання, білля, книжки й т. п.

Того всього не було багато, але помимо того пакування йшло якось розсіяно й пиняво. Сестри і мати були зворушені несподівано скорим від’їздом любимця й, хоча одна перед другою затаювали свій жаль, вони й без сліз плакали.

«Не думала я, синку, що ти виробиш мені такий жаль і покинеш нас так скоро по матурі. Гадала виїдеш трохи кудись в гори й вернеш назад, а тут приїхав чужий добродій і на цілі вакації забирає тебе. Опісля пожере тебе військо – та се хоч мусить бути.»

«Що ж, мамо, так склалося», – відповів Юліян, вспокоюючи.

Він не сподівався, що його від’їзд викличе таке зворушення в хаті. Особливо, що матір відчуває се так сильно – а її шанував і любив він понад усе.

Коли його батько іноді ранив словом, що був би з жалю й урази одіж на грудях розривав – мати була тією, що усмиряла амбітного молодця й піддержувала послух і теплі почування до батька дальше. Тут робила вона се шляхотним словом, там вказівкою на його інші цінні властивості й все добротою, все доти, доки він не успокоювався й не признавав їй рацію.

«Але чи ти мусиш відразу на цілі вакації їхати?» – обізвалася Оксана, притягнувши якийсь підніжок близько брата, що був схилений при вкладанні річей в куферок, і усіла коло нього.

«Вже порішено».

«Отже, до панства Ґанґів. І до Покутівки чи до другого їх села».

«Здається, вперед до Покутівки. Та, може, відвідаю вас колись. Не сумуйте. Час скоро минає. Вакації минуть як ніщо вже довше, коли буду при війську. А знов по тім, – додав, – як мені виявив Едвард, подамося в подорож також на рік, за границю. Се посліднє з перервами побуту в деяких містах (особливо в Швейцарії, в Цюріху), де б мали слухати відчити славних професорів про соціологію й економію. Ще й у Німеччині; опісля звиділи б Скандинавію, Лондон, Оксфорд, Етон… ох, що я сьогодні ще можу знати й казати, як те, що чув побіжно від нього!»– Він мав почуття, що мусить здержати віддих з радости, з самої лиш перспективи на все те величаве й нове, що побачить і почує. – «І аж відтак поворот до вас – з поширеним горизонтом, з набутими досвідами, пізнанням світа й людей – до поважних студій з певною ціллю».

«Стій сину – ти убогий з дому, – вмішався батько, що появився на хвилину, переходячи кімнату з карафкою в руках, щоб набрати собі свіжої води самому, як любив се не раз робити. – Чиїм коштом?»