Еріх Марія Ремарк - Ніч у Лісабоні

– Іноді ще трапляються, – заперечив я. – Інакше нікого з нас уже не було б на цім світі.

Шварц кивнув.

– Ви маєте рацію. Чудеса приватного характеру. Я сам пережив одне таке чудо. Воно почалося в Парижі. Неждано-негадано я успадкував чинний паспорт. Той самий, по якому тепер прозиваюся Шварцем. Він належав одному австрійцеві, з яким я зустрічався в Саfе́ de lа rоsе.

Чоловік той помер, лишивши мені паспорт і свої гроші. Він прибув у Париж усього за три місяці до того. Познайомився я з ним у Луврі, коли оглядав картини імпресіоністів. Тоді я часто коротав там свій пообідній час, для заспокоєння. Коли дивишся на ті мирні, напоєні сонцем ландшафти, просто не віриться, що раса тварин, яка створила такі речі, водночас може замишляти розбійницьку війну, – ілюзія, від якої хоч на годину трохи знижувався тиск крові.

Чоловік з паспортом на ім’я Шварца часто сидів перед картинами Мане з зображенням білих лілій та кафедральних соборів. Ми розговорилися з ним, і він розповів, що йому вже після окупації Австрії вдалося вирватись на волю й покинути батьківщину. Притому довелося відмовитись від свого майна – колекції картин імпресіоністів, яка потім перейшла у власність держави. За своєю колекцією він не жалкував. Він твердив, що коли картини виставлені в музеї, він може розглядати їх, як свої власні, не боячись ні пожеж, ні злодіїв. До того ж у французьких музеях картини значно кращі, ніж були в нього. Замість бути прив’язаним до своєї обмеженої колекції, як батько до сім’ї, і відчувати обов’язок надавати перевагу «своїм» і таким чином підпадати під вплив власності, тепер він, мовляв, став володарем усіх картин державних колекцій, не даючи за це нічого. То був прекрасний чоловік – тихий, лагідний і веселий – попри все ним пережите. Йому не дозволили взяти з собою майже нічого з його грошей; але він таки врятував трохи старих поштових марок. Поштові марки – це така мініатюрна цінність, що її найлегше сховати, легше, ніж діаманти. На діамантах, сховавши їх у черевики, ходити незручно, коли вас ведуть на допит. До того ж марки можна продати без значних втрат і без зайвих запитань. Поштовими марками цікавляться філателісти. А філателісти багато не розпитують.

– Як же він їх вивіз? – спитав я з професійною цікавістю, властивою кожному емігрантові.

– Він захопив з собою старі, незначні листи і сховав марки за підкладку конвертів. А митні чиновники перевіряли тільки листи, конверти їх не цікавили.

– Спритно, – зауважив я.

– Крім того, він ще прихопив два невеличкі портрети роботи Енгра. Малюнки олівцем. Завів їх у широкі паспарту та в міщанського смаку рамочки з фальшивого золота і заявив, ніби то портрети його батька та матері. Під паспарту він заклеїв ще два малюнки Дега, так, що їх не було видно.

– Спритно, – знову зауважив я.

– У квітні в нього стався сердечний приступ, і тоді він передав мені свій паспорт, марки, які ще лишились у нього, і ті малюнки. Дав мені ще й адреси людей, які могли купити марки. Коли я наступного ранку зайшов провідати його, він уже лежав у своїй постелі мертвий; я ледве впізнав його – так змінив чоловіка вічний спокій. Я забрав у нього решту грошей, костюм і дещо з білизни. Так він звелів мені ще напередодні; нехай, мовляв, краще скористаються товариші в нещасті, ніж хазяїн готелю.

– Ви що-небудь змінили в його паспорті? – поцікавився я.

– Лише фотокартку та рік народження.

Шварц був на двадцять п’ять років старший за мене. А наші імена виявились однаковими.

– Хто вам це зробив? Брюннер?

– Один чоловік із Мюнхена.

– То був Брюннер, паспортний доктор. Дуже спритний у такому ділі чоловік.

Брюннер славився умінням підправляти документи. Він багатьом допоміг, але коли його спіймали, в нього самого не виявилось ніякої посвідки, бо він був марновірний; він вважав себе чесним благодійником і вірив, що з ним нічого не скоїться, поки служитиме своїм мистецтвом не самому собі. До еміграції у нього в Мюнхені була своя невеличка друкарня.

– А де він тепер? – запитав я.

– Хіба його немає в Лісабоні?

Цього я не знав. Але він міг там бути, якщо взагалі ще жив.

– Дивне відчуття охопило мене, коли я придбав паспорт, – сказав Шварц Другий. – Я не наважувався скористатися з нього. Тільки щоб звикнути до нового прізвища, мені потрібно було декілька днів. Я весь час повторював його собі під ніс. Ходив Єлісейськими полями і бурмотів своє нове прізвище та дату народження. Сидячи в музеї перед картинами Ренуара, я, коли нікого поблизу не було, пошепки повторював уявний діалог; різким голосом: «Шварц!» – і, в ту ж мить схопившись на ноги, відповідав: «Це я!»; або ще крякав: «Прізвище!» – і зразу ж, як автомат, белькотав: «Йозеф Шварц, народився в Вінер-Нойштадті 22 червня 1898 року». Навіть вечорами, перш ніж лягти спати, я тренувався. Боявся, що коли-небудь поліцай серед ночі розбудить мене, а я відповім не так, як слід. Своє попереднє прізвище я прагнув забути. Мати фальшивий паспорт – це не те, що не мати ніякого. З фальшивим паспортом небезпечніше.