– Ви хочете виїхати до Нью-Йорка? – спитав чоловік.
Я промовчав. Мені досить було зробити ще двадцять кроків, щоб мати змогу збити його з ніг, а самому втекти, якщо в цьому виявиться потреба.
– Ось у мене є два квитки на пароплав, що там стоїть, – сказав незнайомий, засовуючи руку до кишені.
Я поглянув на білети. При слабкому світлі важко було прочитати, що на них написано. Проте ми тоді вже досить близько підійшли до будинків. Я міг рискнути зупинитись.
– Що все це означає? – запитав я португальською мовою, з якої знав кілька фраз.
– Ви можете взяти їх собі, – відповів чоловік. – Вони мені не потрібні.
– Вони вам не потрібні? Як це розуміти?
– Мені вони вже не потрібні.
Я дивився на чоловіка, не розуміючи його. Здавалося, він таки справді не поліцай. Щоб затримати мене, йому не було потреби вдаватись до таких незвичайних трюків. Але ж якщо квитки на пароплав були справжні, то чому він сам не міг скористатися з них? І навіщо він пропонує їх мені? Мене ніби почала трясти лихоманка.
– Я не можу купити їх, – зрештою пояснив я по-німецьки. – Вони коштують силу грошей. В Лісабоні, певно, є багаті емігранти; вони заплатять вам за них стільки, скільки ви заправите. Ви помилились адресою. У мене немає грошей.
– Продавати я не хочу, – сказав чоловік.
Я знову поглянув на білети.
– Вони справжні?
Замість відповіді незнайомий подав їх мені. Білети зашелестіли в моїх руках, як нові гроші. Вони були справжні. Мати їх – означало врятуватись від загибелі. Навіть коли б я і не міг скористатися ними через відсутність у нас американських віз, можна було б потім, завтра до полудня, спробувати роздобути хоч які-небудь візи або принаймні продати квитки. Це могло забезпечити нам шість місяців життя. Я не знав, що й думати про того чоловіка.
– Я вас не розумію, – сказав я.
– Ви можете взяти їх собі, – відповів він. – Задарма. Завтра в першій половині дня я залишаю Лісабон. Я ставлю лише одну умову.
Я опустив руки. Чуття підказувало мені, що тут щось не так.
– А саме? – запитав я.
– Мені б не хотілося лишатись у цю ніч на самоті.
– Ви хочете перебути ніч зі мною?
– Так. До завтрашнього ранку.
– І це все?
– Це все.
– Більше нічого?
– Більше нічого.
Я недовірливо дивився на чоловіка. Правда, я звик до того, що люди нашого сорту іноді впадали в розпач; що вони часто боялися лишитись самі; що на них находила своєрідна місцебоязнь людей, для яких уже ніде немає місця; і що часом отак уночі якийсь товариш, нехай навіть зовсім незнайомий, міг оберегти іншого від самогубства; але в такому випадку само собою зрозуміло, що людина потребує допомоги, а не допомагає іншому; і не призначає за це ніякої винагороди. У всякому разі – не таку.
– Де ви живете? – спитав я.
– Туди я не хочу. Чи є тут ресторанчик, де можна посидіти?
– Напевно, що десь можна.
– Чи нема якогось такого – спеціально для емігрантів? Як от Саfе́ de lа rоsе [1] Кафе «Троянда».
у Парижі?
Саfе́ de lа rоsе я знав. Там ми з Рут ночували два тижні підряд. Власник кафе дозволяв це тим, хто замовляв собі каву.
Ми приносили з собою кілька газет і лягали прямо на підлозі. Я ніколи не спав на столах; з підлоги принаймні ніколи не впадеш…
– Не знаю жодного, – відповів я.
Я-то знав один такий заклад. Але хіба ж можна чоловіка, який хоче подарувати кому-небудь два квитки на пароплав, вести туди, де люди ладні віддати за них своє око!
– Тут я знаю лише один-єдиний ресторан, – сказав незнайомий. – Але ми можемо подивитись. Може, він ще й відкритий.
Він махнув рукою шоферу самотнього таксі й поглянув на мене.
– Гаразд, – погодився я.
Ми сіли в машину, і мій супутник назвав шоферові адресу. Мені б треба було попередити Рут, що я до ранку не повернуся; та раптом, тільки-но я сів у темне, з якимсь неприємним запахом таксі, в мене спалахнула така шалена надія, що аж голова пішла обертом. Може, все це реальне? Може-таки, ще не настав кінець нашому життю і здійсниться неможливе – наш порятунок? Тепер я боявся лишити незнайомого бодай на секунду.
Ми об’їхали схожу на театральні куліси Prada сіо Соmегсіо [2] Торгова площа ( португальськ. ).
і невдовзі потрапили в плутанину сходів та провулків, що вели нагору. Та частина Лісабона мені не була знайома. Як і всюди, я знав, головним чином, церкви та музеї – не тому, що так уже любив Бога чи мистецтво, а просто тому, що в церквах та музеях ніколи не перевіряють документів. Перед розп’ятим Христом та перед майстрами мистецтва я був ще людиною, а не якимось індивідуумом з сумнівними посвідками.
Читать дальше