Іван Нечуй-Левицький - Хмари

Він таки переміг себе і вступив в жінчину кімнату. Од моральної втоми він не зміг стоять і спустився на стілець. Глянув він на Марту, кругом неї пашіло таке саме полум'я, як і недавно перед тим.

– Наробила ж ти мені сорому! – сказав Воздвиженський, і в голосі його задзвеніла жалість; його голос був якийсь прохаючий, багато м'якіший.

Марта зараз постерегла ту зміну, і полум'я кругом неї поменшало.

– Не бійся! Попросимо іншим часом, то й приїдуть, і нап'ються, й наїдяться.

– Як же я буду після цього дивиться їм в очі?

– Прямісінько й простісінько; подивився в очі, та й годі.

– Добре тобі таке казать отутечки в хаті. Але стань ти на моє місце!

– Хто його зна, яке там твоє місце! Живу з тобою в парі, а од тебе не чула про твоє місце.

Мартин голос затремтів, але дуже-дуже легенько.

– Скільки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти місце займаєш, і скільки грошей достаєш, і де їх діваєш. Я тільки од людей перечула, що ти там десь і правуєш, і редактором.

В словах її почувся докір, але голос став тихий, звичайний. Вона почувала, що вже зігнала злість, провчила чоловіка.

– Яка ти чудна! Хіба ж тобі не все одно, чи я там редактор, чи економ.

– Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став старцем-прохачем? Чи скажеш, що мені було б усе одно?

– А мені здається, що мої діла зовсім тобі не потрібні й не цікаві для тебе.

– А мені здається зовсім інакше! Якби ти був добрий, ти б мені усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради… Ти б мені розказав хоч з самої цікавості!.. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш мене за наймичку, чи що, не варту вваги й поради. Чи я знаю, що ти заробляєш? Чи я знаю, де ти все те діваєш? Чи ховаєш його дітям, чи гайнуєш, пускаєш на вітер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а мене маєш за темну купчиху… Та потривай! І я не така темна, як тобі здається!

Ці останні слова вона знов вимовила з злістю, і вогонь знов купиною схопився кругом неї. Завзяття знов блиснуло блиском з її темних очей.

Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але, почувши те полум'я, знов стулив його. Язик сам прилип до піднебіння.

– Ой ти, Боже мій! – крикнув Воздвиженський і схопився з місця. – До цього часу жінка була як жінка! Скажи ти мені, що з тобою сталося? – спитав він у Марти, згорнувши руки й дивлячись їй у вічі.

Марта навіть не глянула на його й поралась коло колиски.

– Скажи ти мені, на милость Божу, що з тобою сталось? – спитав у неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї.

– Йди спати! – одрубала вона йому, сердито зирнувши на його.

– Але скажи ж мені, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?

– Те сталося, що й було! Йди та передніше винеси гроші на харч, бо тих, що ти дав, вже не стало!

Воздвиженський вийшов і промовив з великою досадою:

– Ти камінь, а не жінка!

Він довго ходив по своєму кабінеті та все думав та думав… Він почував і бачив, що жінка не тільки що не покоряється йому, але командує ним, чинить свою, а не його волю. Він почував, що все нижче й нижче спускається й падає під Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на завзятість, він тратив всяку надію перемогти її.

«Чи не вдіє чого з нею батько? Піду пожаліюсь старому, намовлю його… Може, він своїм «Патериком» та патріархальним впливом вижене з неї той дух вередів».

Воздвиженський пішов до флігеля крадькома – жаліться на свою жінку.

Сухобрус, вислухавши його слова, підняв руки вгору і трохи не заплакав. Він добре знав вдачу своїх дочок, але, покладаючись на свій батьківський авторитет, він обіцявся піти другого дня до Марти й уговорить її.

До півночі Сухобрус молився Богу за свою Марту, щоб Господь зм'якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, він пішов до Марти.

Марта сиділа й шила. Сухобрус поздоровкався і, знаючи свою Марту, ніяк не міг приступить до діла.

– Як сьогодні погано надворі… – сказав він, потираючи руки, ніби од холоду.

– Сідайте ж, тату! Чого ви стоїте?

Сухобрус не сів і знов терся та м'явся… Марта догадалась, що він за чимсь прийшов, та не сміє сказать.

– Мабуть, ви хочете мені докорять, що я вчора вас не покликала в гості? Але я й сама до гостей не виходила.

– То-то й лихо, що ти не виходила… не послухала свого мужа…

Марта за все зараз догадалась й осміхнулась.

– Мабуть, жалівся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! – сказала Марта спокійно, навіть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.