Іван Нечуй-Левицький - Хмари

Дашкович схопився, висунув з стола шухляду з асигнаціями й сунув в руки жінці.

– На, голубко, тобі гроші! Накупи, про мене, золотих колосків і рож, скільки хочеш, та дай мені спокій, – сказав він і сів знов за стіл.

Степанида побігла з кабінету до сестри лічить гроші.

– А бач! – сказала їй Марта.

– Бачу! – промовила до неї Степанида.

І Дашкович згадав свій давній сон про голубку…

ν

Тим часом Сухобрус старівся і впадав у містицизм. Він дуже часто почав їздить в лавру, часто ходив в пещери, кожного ранку ходив знаменуваться до Братської чудовної ікони Богородиці і натщесерце в неділі і в празники пив почаївську свячену воду. Він мав багацько знайомих ченців у лаврі і на пещерах, заходив до їх в келії, сповідався, любив розмовлять з ними про святе, сидячи в садку під деревом на печерських горах. В його флігель все частіше навідувались сиві ченці, русяві й чорняві молоді послушники. Дочки й зяті бачили те й страхались тих ченців, щоб вони не порозносили дечого з флігеля на монастир… Сухобрус часто справляв у себе панахиди і все глибше та глибше зачитувався в «Житія святих».

Раз, начитавшись про спокусу од бісів, Сухобрус ліг спати й прокинувся опівночі дуже переляканий. Тільки що він заплющив очі, а йому уявилось, що хата освітилась, як блискавкою. Вдарив страшний грім, і раптом одчинились двері і всі вікна, неначе якоюсь невидимою силою. В одчинені двері вступив якийсь святий, а за ним янголи. Він очмарів з дива. Коли придивиться він, аж у того святого курячі ноги, а в янголів крила, наче в кажанків, ще й у всіх ззаду тяглися довгі хвости. Оглянувся він на вікна, аж туди заглядали престрашні голови: цапині, і курячі, й собачі, та всі з цапиними бородами і в німецьких ярмулочках. Ще дужче гуркотів грім, і всі чорти поперекидались панками з хвостиками й ріжками і почали стрибать навкруги Сухобруса. Дідьки пищали, вищали, висолоплювали язики, вищиряли зуби, клацали зубами, наче вовки, а навпісля кинулись на Сухобруса й почали його душити.

Прокинувся він блідий як смерть. Піт лився з його лоба. Він був такий втомлений, ніби й справді гацав по хаті з тими дідьками. Спросоння він так голосно закричав, що побудив слуг. Наймички вбігли з світлом і почали з переляку хреститься. Сухобрус трусився, неначе його трясла пропасниця. Йому принесли почаївської води; він напився, помазав собі очі й груди і почав молиться та хрестить вікна й двері. Одна наймичка побігла й збудила Воздвиженського; він прибіг і почав заспокоювать Сухобруса.

Од того часу Сухобрус боявся сам спать і клав у своїй кімнаті одного прикажчика. Зяті й дочки, порадившись, задумали викрасти од Сухобруса всі книжки.

Тільки що Сухобрус пішов до крамниць, Марта й Степанида прийшли у флігель і познаходили прездорові книжки «Житій» та «Патерика». Напнувши на плечі бурнуси, вони позабирали ті книжки під пахви й винесли з хати, так що й наймички навіть того не бачили. Вони ледве дотаскали їх до дому Воздвиженського й сховали в скриню на самісіньке дно.

Вже не швидко оглядівся Сухобрус за книжками. Після того страшного сну він був втратив смак до їх, але якось зоглядівся – і не знайшов книжок. Він почав питать в наймичок, в прикажчиків, але ті одмахувались руками: казали, що ті книжки їм зовсім ні для чого не потрібні. На зятів, на ченців він не міг і подумать і впевнився, що хтось чи вдень, чи вночі уліз у вікно і покрав усі книжки.

Сухобрус усе ходив та бідкався, аж дочкам було його шкода. Воздвиженський постеріг, яку вартість мали ті книжки для Сухобруса. Взявши одну книжку «Житій», він пішов до Сухобруса в флігель.

– Тату! чи ви бачите, що я достав? – сказав Воздвиженський, показуючи йому книжку обіруч.

– Голубчику! Степане Івановичу! І де це ви її достали? До смерті буду молиться за вас Богу!

– Купив на точку! Мабуть, її продав той, хто вкрав у вас.

– Буду ж я кожного ранку забігать на точок, може, й інші книжки набачу.

– Не бігайте, тату! Нехай вже я сам бігатиму молодшими ногами.

– Спасибі вам, дай вам Боже здоров'ячка! – говорив Сухобрус, обнімаючи його й цілуючи.

«Добре діло йде! – подумав Воздвиженський. – Може, старий одпише флігель мені одному…»

– Степане Івановичу, найму за вас акафіст Братській Богородиці.

– Про мене, тату, найміть, тільки не дуже лиш читайте ці книжки, бо знов снитимуться янголи з пазурами.

– Еге! смійтесь, смійтесь! Ви добре знаєте, що не до кожного дідьки приступають… Бо не кожного Бог благословить… Хто недобре робить, до того, певно, вже й дідькам не треба приступать.