Іван Нечуй-Левицький - Хмари

Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там чоловіка. Вона сховала всі свої закупки, не похвалившись навіть перед ним.

– Хоч покажи, чого накупила, – сказав до неї Воздвиженський.

– Нехай іншим часом. Як уберусь, то й побачиш! Ти не дуже квапишся показувать мені, що купуєш, розказувать мені, що робиш, – одказала йому Марта Сидорівна, вештаючись по хаті й не дивлячись на його.

Воздвиженський вгадав, що не вдоволив її, одначе все-таки сподівався од неї ласки й сякої-такої дяки.

– Марто Сидорівно! я оце думаю покликать до себе сьогодні ректора, інспектора, деяких архімандритів і професорів.

– Ти думаєш, а я не думаю, – тихо обізвалась Марта.

– Чом же ти не думаєш?

– Тим не думаю, що сьогодні й сама не маю часу, і слуги не гулящі. Нехай лишень передніше впораються.

Воздвиженський постеріг, що не вблагав своєї жінки. Йому стало прикро й досадно. Злість підступила йому під саме горло.

– Марто Сидорівно! – крикнув він. – Я велю… я попрошу на сьогодні гостей!

– Степане Йвановичу! я не велю! Не проси на сьогодні тих ченців, бо я не буду коло їх панькаться. Нап'ються чаю та й додому поїдуть! – Марта промовила ці слова, дивлячись вбік, зумисне одвертаючи очі од чоловіка. Вона хотіла тим показать, що має його слова ні за що.

– Клопіт мені з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть од тебе такого тону! Я не хочу слухать од своєї жінки нічого такого!

– Коли не хочеш слухать, то позатикай вуха! – сказала Марта, подивившись йому бистро в вічі, і так задзиґоріла язиком, що він ледве встиг розібрать ті слова.

Воздвиженський побачив, що вести далі діло було б і недобре, та й надаремно.

Марта довго терпіла, як Воздвиженський обходився з нею, вважав її за нижчу од себе, ніколи не радився з нею, робив по-своєму все, ніколи й слова не сказавши про те своїй жінці. Горда, розумна й завзятуща, як щира українка, Марта зовсім не була зугарна по своїй вдачі кориться деспотизмові чоловіка, а навпаки, їй бажалось всім правувать в домі і в хазяйстві. Воздвиженський вивіз з Тули зовсім інший погляд загалом на всіх жінок. Мартина енергія й злість зовсім збили його з пантелику. Воздвиженському заманулось зломить її: він попросив до себе того ж таки вечора ректора, інспектора й ще кілька архімандритів, котрі колись могли стать йому в пригоді.

Того ж вечора підкотила під дім Воздвиженських одна й друга карета. Звідтіль вилізли архімандрити з хрестами на шиях, в дорогих шовкових та оксамитових рясах. Вони придержували бороди й хрести на грудях лівими руками, як-то придержують сільські молодиці намисто з дукачами, нахиляючись часом низько. Архімандрити ввійшли в залу Воздвиженського, всі гладкі, червонолиці, причесані, облиті пахощами. Вся зала сповнилась неначе ароматами Лівану й Аравії.

Вони сподівалися встрінути в гостях багато прекрасного полу. У ректора коси були позакручувані в дрібні локони. Архімандрити посідали в фотелях, на дивані і заговорили енергічними, зовсім не аскетичними голосами. Деякі весело і дуже голосно реготались, ждучи гарних дам і столів, заставлених всякими напитками й наїдками. Воздвиженський вертівся коло їх, присідав коло ректора та все поглядав на двері. Марта не виходила. Горнична внесла тільки чай і до чаю не дуже празникову паляницю.

Воздвиженський пішов в жінчину кімнату. Марта, бліда як стіна, поралась коло самовара й бистро зирнула на його своїми великими очима.

– Та вийди, будь ласка, до гостей!..

– Не вийду! – тихо промовила вона, бо здержувала голос. Її лице одразу налилось кров'ю. Великі очі блищали. Од неї аж пашіло вогнем! Здається, ніби вона вся стояла в полум'ї з головою.

Воздвиженський почутив те полум'я в кожному пружку її лиця, в кожній фалді її одежі. Вся його енергія хто його зна де й ділась; він побачив, що шкода й заходу, і мовчки вийшов з кімнати, куди долітав регіт товстих і веселих архімандричих голосів.

– Йди сам, регочись там з ними! – промовила Марта йому навздогінці.

Воздвиженський вийшов до гостей як опарений. Він хотів розмовлять, але слова зникали з його пам'яті, десь зслизали з язика.

Архімандрити випили чай, пореготались, потім заскучали. Гостей більше не приходило, бо Марта навіть не просила Дашковичів. Воздвиженський просив вибачать за свою не зовсім здорову жінку, і архімандрити встали мовчки й невесело попрощались з хазяїном.

Воздвиженському було сором. Йому хотілось піти й сказать докір жінці, та він тепер її постеріг… Він ходив по залі, терся коло порога, та боявся переступить. Кілька разів він уже підіймав на поріг ногу, але все неначе з-під порога вискакувало полум'я й пекло йому ногу.