Ольга Кобилянська - Царівна. Вибрані твори

При її послідніх словах я тихо засміялася.

– Чого ти смієшся? – спитала тітка.

– Що їм камінь із серця спав. Він упоминався за спадщину по своїм дідові, за гроші, випозичені Маєвським, і через те стався каменем…

– Це він тобі певно оповідав, коли ви сиділи в поетично украшенім куті, а я мало що з сорому в землю не запалася, що кревнячка мого мужа вдається в розмову з соціалістом! – і її зимні очі спинилися проникливе на мені.

– Оповідав мені! – відповіла я, зворушена вже.

– Ха-ха-ха! Славно! Не говорив тобі також, що тебе любить? – тут Лена засміялася вголос.

– Ви не годні мені вже болю завдавати, тіточко, ні! – це промовила я цілком спокійно, але заразом перелякана своїм зміненим голосом.

– Чому ти так побіліла, коли невинна?

– Чому? Мабуть, тому, що я слаба, що безнастанна боротьба з вами нищить мої сили. Ви, певно, не гадали ніколи над тим, що струна, натягнена над міру, вривається.

Вона усміхнулася холодно.

– Отже, слаба! Дивно лише, що виросла в тій «безнастанній боротьбі», мов тополя. Але ти, певно, о нервах думала?

– О нервах!

– Ну, видиш, я зрозуміла тебе зараз. Біда лише, що якраз я в ніякі нерви не вірю. Тому не вірю, що діждалася вже майже п’ятдесятьох років, а не мала нагоди пізнати їх впливу. В тебе суть нерви, а, я, бувши в твоїм віку, мала замість нервів соромливість. Розумієш мене? Соромливість! З соціалістами я не вдавалася, а писати також не бралася. Я бралася за голку, за варення, за прятання [93] Прятання – хатня робота, прибирання. , за молитвеники – за тото бралась я, але за ніякі питання та ідеї… Ха-ха-ха! Нехай мене питали би, я вже знала би що відповісти. Ну, в тебе воно інакше. Погляди вже інші – тому, мабуть, твоя кров винна. Ти вдалася в твою матір, а, вона походила з військових. Які військові люди – то ми знаємо. Чи це було, напр., в порядку, що вона була з твоїм батьком п’ять років заручена? Що заручилася ще з гімназистом? Я те все знаю і для того тримаю тебе в руках; для того стараюся неустанно зломити й направити твою натуру, бо я знаю, що то значить легка кров. Звідки бралась би у тебе зухвалість говорити з мужчиною, коли це я вважала невідповідним? Звідки береться в тебе кокетерія? Я її тебе не вчила! Я тебе не вчила, саме тоді спускати очі, коли мужчина при тобі, щоби він подивляв «довгі» вії!.. Це вроджена кокетерія. Яблуко не відкотиться ніколи далеко від яблуньки. Ти донька твоєї прегарної матінки, котра бавилася в аристократку і завела велику бучу, що її брат жениться з донькою чесного купця, і котра опісля сама вийшла за попа! Тямлю, що по тих її словах я спинилася біля неї.

– Обиджайте мене, зневажайте, як хочете, – промовила я дрижачими устами, – коли це дає вам якесь вдоволення і має бути помстою за мою матір, але її саму оставте в спокою! Не вам годиться згадувати мені о ній, не вам, що ви, мабуть, так само ненавиділи її, як і мене. Я знаю це з уст моєї бабуні!

Її очі заіскрилися, і вона зміряла мене зневажливим поглядом.

– Але не тобі годиться давати науку мені, що з моєї ласки живеш, те собі запам’ятай! А щодо бабуні, то її словами не зіб’єш мене з толку. Я ліпше знала обох, як ти. Одної ти не знала зовсім, а друга розвезла тебе і впоювала вже з дитинства панські забаги. Тим-то і не могли ми ніколи погодитися. А що я властиво хотіла сказати, то було це, що нехай би мені офіцер станув перед очі, нехай би мені на мою дитину відважився поглянути, то ж то почув би своє! А коли тобі хочеться вийти за шабельку або за соціаліста, то – про мене! Я свої руки обмию і не буду ніякому скандалові винна! Моє сумління чисте, я досить навчала і говорила!

Я хотіла щось відповісти, але саме в цій хвилі створила мала Катя двері і, звертаючи головку в тітчин спосіб до мене, закликала:

– Ходи, Наталко, покажи мені, як задачу робити! Не знаю, як її писати, ту дурну задачу!

– Зажди хвилину, прийду пізніше!

– Ждати? Я не хочу ждати. Я мушу тепер написати задачу, пізніше хочу бавитися та й вже. Ходи! – вона тупнула нетерпеливо-розвезено ногою.

– Катя! Коли кого о що-небудь проситься, то чиниться це в спосіб чемний! – упімнула я.

Дівча дивилося мені через хвилину серйозно в очі. Опісля глипнуло скоро на матір і, закопиливши спідню губку, сказало:

– Ти не смієш мені розказувати, розумієш?..

Мені осталися лише книжки по його від’їзді. Читаю дуже багато. Хочу станути духово на рівнім степені з ним: хочу, щоб не хилився до мене. З ним враз хочу здійматися почерез усі перепони, усі труди, почерез увесь бруд життя, хочу летіти, дібратися до щастя, до «полудня»…