Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

Іку і Руса поклали на пліт горілиць, як належало. Обіч Руса був спис, ні, не той, що ним він забив ремкаха Ро, інший — Прудконогий Сайгак мав багато списів. У головах — горня. Запахло смаженим м’ясом. Зоуго поспішно відштовхнув плота від берега. Бурхлива течія вмить підхопила його і погнала до середини річки. Мовчки лежали приречені на своєму скорботному пристанищі, з сумом дивилися в ранкове небо і думали про невідому землю, над якою їм доведеться літати білими, птахами. (Хоч, правда, про птахів думав тільки Рус.) Яка вона, та земля? З рідного берега вони бачили тільки зубчасту скелю, що височіла над рівниною, та смужку піску, що яснів у сонячному промінні. Мабуть, страшна та земля…

Далеко над річкою, так що ледве можна було бачити, кружляли білі птахи. Рус знав — то літають померлі інкури, і мине зовсім небагато часу, як і вони приєднаються до цих зграй і почнуть снувати над збуреною річкою. Та краще, мабуть літати птахом, ніж слухати, як плачуть голодні діти, і бачити, як пожирають ситіші шматки м’яса боги інкурів. Іка й Рус були горді з того, що вчинили.

А там, на березі, суворі мисливці мовчки дивилися услід плотові з Прудконогим Сайгаком і сіроокою чужинкою. Не байдужі вони були до свого товариша, вони шкодували за ним. Але ж воля богів… І вогонь… Як без вогню бути?..

Стежив за плотом і Зоуго. Він певен був, що з Краю Примар вороття немає. Здихається він нарешті чужинки. Багато лиха вона могла накоїти. Ба вже й накоїла. Заміритись на бога! Досі такого ще не бувало. І десь у глибині душі відчув, що і йому, і його богам загрожує біда. Пригадався тур, оте кам’яне страховидло. Сьогодні ж, негайно, потрощити його вщент! Викинути геть!… Але Прудконогого Сайгака йому також було трохи жаль: добрий мисливець — рівного йому серед інкурів немає. Та вже, коли повівся з чужинкою, добра не жди. Туди йому й дорога. Велика Ріка не випустить їх із свого бурхливого лона. А коли й вирвуться з її обіймів, то вже там, на Землі Примар… Що там, на Землі Примар, Зоуго не знав, але знав, що ті, кого він вирядив туди, навіки щезли.

Та ось пліт добувся середини річки, й усі — і Зоуго, і мисливці — обернулися до неї спинами. Зараз Іка і Рус перекинуться на птахів і злетять у небо. А цього ніхто не повинен бачити. Навіть Зоуго.

Додому інкури йшли понуро, Зоуго, як і раніше, плентав позаду.

А пліт плив і плив річкою. І все частіше й частіше натрапляв він на стрімкі коловерті, і тоді його крутило, як тріску. У такі миті здавалося, що чорна вода ось-ось поглине і його, і людей. Та кожного разу якась могутня сила вихоплювала мандрівників з того страшного виру, і вони знову прямували далі. Ні Іка, ні Рус уже не лежали нерушно горілиць, вони не думали, як їм належить лежати, всі їхні помисли були скеровані на те, як утриматись на плоту, як уціліти. І вони утримались. Рус навіть списа не випустив з рук.

Тим часом течія скерувала пліт до Землі Примар. Зіркі Русові очі вже примічали на тій землі якісь рухливі цятки. Їх було багато, і вони все більшали. Нарешті їх можна вже добре розгледіти. Та то ж гієни! Полохливі гієни! Рус пізнав їх. А ось пролетіла над плотом зграйка качок. Ось помайнули гуси. А то мало не зачепили їх своїми крилами оті примарні білі птахи.

Рус аж очі затулив долонями, щоб не дивитись на них та коли ненароком побачив, то вкрай здивувався: надто вже вони схожі на тих гарних довгошиїх птахів, що водяться у їхньому степу на озерах. Дивно…

Ось невідомий берег уже поруч, а Іка й Рус досі не обернулися на птахів. Може, це станеться тоді, коли вони торкнуться берега? Зачаїлись і чекали… Вірніше, чекав Рус, бо Іка без страху дивилась на берег: вона не вірила байкам Зоуго. Та й чого боятися, адже з нею був її глиняний бог, Володар Степу, якого вона завжди носила з собою у шкіряній торбинці, а тепер утаїла від Провісникового ока. Та ще поруч сидів сміливий Рус. Не побоявся ж він убити ремкаха Ро.

Нарешті пліт струсонуло, він захитався і зупинився, зачепившись за прибережне каміння. Вони добулися Землі Примар. І тепер нічого не сталося — приречені не обернулись на птахів. Тільки тієї миті, коли пліт торкнувся берега, на нього скочило кілька гієн. Наїжачившись і нюшачи, звірі підступали до людей. Рус схопив списа і, не роздумуючи, ударив ним передню тварюку. Гієна заскавчала і, задкуючи, шубовснула у воду. Налякані хижаки кинулись врозтіч. Виходило, що й тут гієни поводились так само, як і на землі інкурів. Певніше глянув Рус довкола. Берег як берег — піщаний, з розсипаним на ньому камінням, а далі густі трав’яні зарості й поросла чагарником гранітна скеля-гора, що її добре було видно з того берега. Нічого страшного й незвичайного.