Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

Не забарився й Зоуго. Він уже тоді був літньою людиною і налягав на ногу, яку зламав ще замолоду, звалившись уночі в порожню, щойно вириту для якогось бога яму. Юрба одразу вщухла. Провісник волі богів забубонів щось собі під ніс, вряди-годи рикаючи і завиваючи по-звіриному. То він говорив з богами, дякував їм за перемогу над чужинцями, яку вони дарували відважним інкурам. Зоуго від часу до часу мінився на виду: його лицем перебігали тіні, воно то ясніло, то ставало кам’яним, непроглядним. Люди затамували подих — ніхто не смів, порушити цього священного ритуалу.

І раптом до рикання й бубоніння Зоуго долучився несподіваний звук: дзінь-дзінь-дзінь… Потім ще: дзінь-дзінь… Потім ще. Той звук почули всі. Почув його й Зоуго і на якусь мить завагався — звідки він?

Дзінь-дзінь-дзінь… Дзінь-дзінь-дзінь… — вже невтишно виспівував блискучий камінь в руці Сміливого Тура. Той злякано дивився на нього і не знав, що чинити. Цей погляд перехопив Зоуго й одразу збагнув, звідки линули ті звуки. Але що то за річ тримав Тур? Нічого такого йому досі не випадало бачити. Звідки вона у мисливця? Ага, певно, він відібрав її у чужинців! Минула якась мить, поки Зоуго зовсім отямився від напівзабуття, в якому він перебував, коли розмовляв з богами. А там, як кішка, плигнув у бік Сміливого Тура, і отой дивний співучий камінь уже виблискував у його руках. Виблискував і співав…

Зоуго підняв камінь над головою. Хитрий, гострий розум його вже, здавалося, починав осягати, що то він тримає. Струсонув легенько ним, і камінь заспівав ще дужче і дрібніше.

— У цей камінь вселились голоси наших богів! — гукнув Зоуго. — Це вони розмовляють у моїх руках. Це священний камінь! Слухайте, інкури!

І він повів рукою над головою. Камінь знову розсипався дрібним співом.

— Священний камінь! Священний камінь!.. — загули шкури, не сміючи навіть глянути на таке диво.

Відтоді Зоуго вже не розлучався зі священним каменем. Він завжди висів у нього на грудях, і звуки цього співучого каменя будили в людях молитовний трепет, лякали їх…

Інші речі чужинців, що їх принесли в стійбище мисливці, Зоуго не зважився лишити собі. Та й що він робитиме з ними? В цьому краще тямить гончар Кривий Оп, дружина якого була чужинкою. Він розбереться там, що й до чого.

Стара землянка Кривого Опа тулилася до стрімкого горба, у найдальшому кутку стійбища, поруч з глибокою ямою, що в ній Оп колупав глину для своїх горшків. Сюди й принесли мисливці разом з гончарем свою досить важку ношу і склали її біля житла.

Гончар одразу ж почав розглядати речі чужинців. Це було цікаво для нього і трохи сумно, бо навіяли вони спогади про його померлу дружину. Ось одіж чужинців. Вона не така, як у них, не з шкур, а з добре сплетених волокон якоїсь рослини. Таку одіж він колись бачив. Тільки було те давно-давно. І торбини оці з таких само волокон. Але що то за волокна, з яких рослин їх роблять і як ото їх сплітають? Цього Оп не знав. Заглянув у торбину. Тут була їжа — смажене м’ясо та ще щось таке, чого жоден інкур не куштував. Відломив крихту, кинув боязно в рот — смачно. В іншій торбі лежала дбайливо складена одежа. Мабуть, про запас, а може, комусь везли дати.

А ось зовсім маленька торбинка. Розгорнув. Там був глиняний бичок — тур з чорними очицями-вуглинками. Добув його, поставив. А тут що? Важкувата ця торба Знову тур! Тільки вже чималий і вже кам’яний. Що ж це за бички? Забавки? Чи, може, щось важливіше? І нащо їх везти в таку далеч?

Маленький бичок надто припав до вподоби гончареві, і він узяв його з собою в землянку. Там поставив між своїми кращими горшками. Хай стоїть. А кам’яного і важкого полишив надворі, цьому ніякий дощ не страшний — не розкисне. Та в землянці й місця для нього не знайдеться.

Кривий Оп і далі розбирав би речі чужинців. Тут було на що подивитися. Та згадав, що йому треба принести сьогодні піску, бо завтра мав ліпити горшки. Глина була поряд, за землянкою, і він наносив її ще зранку. А от по пісок треба йти за стійбище. Узяв чужинську торбину потримав у руках, тіпнув. Зручна вона й легка, не те, що його, шкіряна. Потім спробував на міцність. Міцна. Нею буде добре носити пісок. Можна йти. Але на якусь мить затримався, неначе зважував: що його ще взяти з собою. Ні, нічого не треба, копачка там, у печері. Згорнув торбину й пішов. Ішов навпрошки, ним самим уторованою стежкою. Невдовзі й піщаний горб замаячів попереду. А ось і печера, де він завжди бере пісок. Перед входом зупинився, потупцяв трохи, щоб пересвідчитися, чи не забіг туди якийсь хижак, ховаючися від нестерпної денної спеки. А там нагнувся, щоб увійти туди. І аж сахнувся — що це? На піску Оп побачив свіжі сліди людських ніг. І якісь незвичайні ті сліди: ступня маленька, дитяча, але не така, як у інкурів. Чия б вона могла бути, хто щойно побував у печері?..