Олексій Огульчанський - Знахідка на все життя

— Ти куди? — зупинив його батько. — Не впізнаєш? Це ж ваша тваринка слідком прийшла. До ранку крутилась біля сейнера. А це ми спіймали її. Нагодували. А тепер спить на свіжому повітрі…

— Йому можна, — встряв у розмову бородань у фуфайці. — Шуба у нього, як у купця першої гільдії. Запах тільки від нього…

— Звірок цей украв наше м’ясо і переслідував нас усю дорогу. Ми такого ніколи не бачили, — розповідав Тарас.

— Це ж звичайнісінька єнотовидна собака, а ще називають його мангустою, — відповів батько. — Їх недавно завезли в наші краї з Далекого Сходу. Рибу люблять та й гинуть через це.

— Він ласкавий. У школу заберете. Ото буде втіха юннатам.

Уже в каюті Тарас збагнув:

— Тату, я ж сьогодні іменинник…

Той загадково усміхнувся:

— Вістей, синку, чекаємо з берега. Криголам повинен прибути. А про день народження твій теж пам’ятаю… Дуже добре пам’ятаю.

… У прибраному кубрику зібралися мешканці сейнера.

Сівши за довгий стіл, делікатно клали на білу скатертину важкі мозолясті руки. Рибалки і матроси були поголені, у когось знайшовся навіть флакончик тройного одеколону — надушилися.

У кубрику запанував святковий настрій, кожному хотілося сказати щось приємне хлопцям. Усі розуміли — не перевівся ще рід справжніх рибалок. Винуватці події сиділи за столом, на почесному місці. Центральну частину його займав пиріг — творіння винахідливого Тадейовича. Тільки Рекс скромно сидів під столом та зрідка штовхав носом свого хазяїна, нагадуючи про себе. Сетер одержав відмінне хатнє виховання.

Скупий на слово Тарасович виголосив промову.

Іменинникові батько подарував великий рибальський гачок. На нього була виловлена у морі величезна півтонна білуга. То була остання здобич рибалок, бо тимчасово заборонили ловити осетрову рибу — мало її лишилося. Батько побажав синові та його побратимам упіймати на цей гачок не меншу рибину. Подарунок Тарасові сподобався.

— Я теж хочу дещо сказати хлопчикам, — підвівся однорукий рибалка, якого всі звали Карповичем.

Був він низький на зріст, широкоплечий. Густе, посипане сріблом волосся безладними кільцями лягало на чоло. Тонкий з горбинкою ніс підкреслювали прямі чорні вуса.

Рибалка обвів хлопців довгим уважним поглядом, кашлянув у кулак:

— Сьогодні на дрейфуючій посудині ми відзначаємо, я б сказав, героїв… — Після цього він замовк і обережно одним пальцем помацав вуса, начебто боявся, що вони відклеяться. — Це свято всіх трьох хлопчиків. Вони, як це сказати по-їхньому, по-шкільному… витримали екзамен рибацький. Самі знаємо, — ще раз оглянув усіх Карпович, — важке це було випробування. Не вперше ось таких шибеників відносить на крижині левант. Я пам’ятаю багато таких випадків. Скажу прямо — живим мало хто вертався. Більше — замерзлих на крижині підбирали. Мені теж довелося…

— І ти, значить, Карповичу, сьорбнув? — здивувався бородань.

— Були діла. При цареві це ще трапилось, — розповідав вусань. — Ну ось, відірвало нас чотирьох. Левант такий шугонув — на ногах не втримаєшся. Звичайно, перелякались… Зібралися в купу, а Прошка Карнавух, як зараз пам’ятаю, син крамаря, ні з того ні з сього як зацідить мені кулаком у вухо. «Іди, — каже, — циганська мордо! Пропадай пропадом! Ми й самі окраєць хліба розділимо!..» Голови один одному порозбивали, коли той окраєць хліба ділили… Одним словом, усі померзли. Живим тільки я залишився. Мерзлі бички гриз. Халупу з криги склав… Три дні левант не стихав. Трохи, було, в Чорне море не витаскав. Затрималась крижина аж біля Арабатської стрілки. Рибалки підібрали мене. Ось і з рукою там попрощався. Відморозив… А цю дрібничку з того часу і ношу, — і поклав на стіл блискучу монету.

— Що за штучка? Розкажіть, Карповичу, — почулося з усіх боків.

— Я ще нікому не розповідав про цю монету, — посміхнувся Карпович. — Мабуть, настав час. Гаразд, розповім. У землянку на Арабатській стрілці, де обігрівався я, навідався дід-рибалка. Із тих, що врятували мене. Витягнув він цю монету з мішечка і віддав мені. І сказав ось що (досі пам’ятаю до слова):

— Років п’ятдесят тому дав мені цю дрібничку один рибалка. Сотні років ця штучка переходить із покоління в покоління сміливих морських людей. І тоді ж наказав мені старий: монету завжди брати в море — вона начебто щаслива. А ще заповів на схилі віку передати її найвідчайдушнішому молодому рибалці.

Карпович змовк. У кубрику стояла напружена тиша.

— Так ось що я хотів сказати, — продовжив рибалка-ветеран. — Перед нами сидять школярі. Подивишся на них — начебто різні, але нутром однаковісінькі. Всі вони пройняті нашим спільним духом: всі за одного, один — за всіх… Саме це і врятувало їх від великої біди. Цю дрібничку (він помацав кострубатими пальцями монету) на три частини ламати не дозволено…