Ну, думаю, надовго залягла в старого моя течка!
Але яке було моє здивування, коли другого дня вранці мені сказали, що мною цікавився директор і переказував, щоб я зайшов до нього.
Що ж, коли так, то треба йти. Пішов. Директор сидів за столом, а перед ним — моя тека.
«Невже прочитав?» — майнуло в моїй голові.
Я вже готувався вислухати його докори, що надаремне вбив стільки часу на оту писанину.
— Прочитав я оцю вашу штуку, — мовив одразу директор, а мене від отієї «штуки» наче аж морозом обсипало. — Що ж, про неї ми ще поговоримо на інститутській раді. Гадаю, що наші товариші знайдуть там про що посперечатися. А загалом думаю, що ви могли б запропонувати свою роботу юним читачам… Чого-чого, а творчої фантазії ви тут не пошкодували…
От я й послухався директорової поради…
Зелені острови творчості
Олексія Огульчанського
Гарна літературна доля в Олексія Огульчанського. Весело квітла польовою ромашкою, маками в буйнотрав’ї, де жайвір гніздечко в’є, пробує джміль баси. Побраталася навік з невгамовним приазовським перекотиполем, із степовим вітерцем — з краєм, де світ рибалок, далеч хліборобська, смаглява працьовита дітвора.
Прибережні села звуться тут коротко й виразно — Диркулі, Квасолі, Пампушки, а піщані острівці — весело й мелодійно — дзензликами.
До них беруть курс рибальські човни — калабушки та дубки, тузики й фелюги, неторопкі, надійні байди, — прадавній флот пращурів-мореплавців.
Повісті й оповідання талановитого письменника пахнуть шкільною крейдою, шумлять морем, мов прикладена до вуха рожева мушля, кличуть у світ пригод, надзвичайних відкриттів, обіцяють цікаві мандрівки у романтичний дивосвіт.
Здавалося б, не вельми розкошує тут природа. Нема буйних пралісів, давно розорані ковилові степи. Але чи є щось солодше за мелітопольську черешню чи кавуни, смачніше, ніж спіймані на просту снасть бички? Тут, на південній Приазовщині, пропеченій гарячим сонечком, живуть і діють юні герої Олексія Огульчанського, якому виповнюється сімдесят.
Народивсь Олексій Якович Огульчанський 30 березня 1912 року в місті Луганську. Тепла набирався він від материнської пісні й від батькової кузні — тато у двадцятих роках ковалював. У 1929 році скінчив хлопчик Луганську трудшколу, щоб продовжити навчання в Бердянському педагогічному технікумі. Тут Олекса (треба про це згадати!) редагує стіннівку «Молодий освітянин», що виходила напрочуд регулярно, вабила дотепністю й тактовною гостротою критичних матеріалів. З огляду на творчий хист юного редактора відрядили його на роботу в редакцію Бердянської районної газети. Проявив себе, працюючи літпрацівником, потім — відповідальнім секретарем. Сам чимало писав Олекса після райкомівських відряджень — про сівбу чи гарячі жнива. Поширила світ в очах служба в армії. Пощастило молодому журналісту — понад рік прожив він у Ленінграді, де перебував його підрозділ. Вражало тут все: пам'ятники старовини в морі бурхливого сьогодення, невтомні, гостинні пітерці. У Бердянськ повернувсь Олекса вщерть наснажений ентузіазмом. Вчитися, працювати, не знаючи спочинку! Вступив на вечірнє відділення Вчительського інституту імені Поліни Осипенко. Газету не полишив. З гранками в кишені мчав складати заліки.
У переддень війни вручено йому диплом учителя історії. Треба вирішувати — що ж далі? Олекса дуже любив малят. Але ж і журналістика… Нариси в обласній газеті. Навіть «Всесвіт» опублікував! Здавалося, його вже знає цілий світ. Отже — писати і… працювати в школі…
Порушив життєві плани червень сорок першого. Завдання райкому: «Зосередитися на газеті!» На фронт не відпускали, хоч як просивсь. Лишилися удвох з редактором. Писали в чотири руки, самі й набирали — нікому було. Кричала крізь сльози, брала за живе, кликала до бою маленька районна газета, що раптом теж стала фронтовиком. Потім ворог прорвав оборону. Відступ берегом моря. Оточення, трагедія полону. Два роки опору, страждань, випробувань.
Вересень 1943. По звільненню Приазовщини Олексій Огульчанський керує школою в селі Осипенко. Безсонні ночі. Щасливий, болючий клопіт. Де взяти пера, парти, хоч трохи зошитів, чорнила? Як врівноважити дітей після страшного лихоліття? Вів їх у поле, в гай, до степових курганів. Вчилися знов співати, вигадували ігри. Сміх котивсь луною, будив зайців.
Викликали раптом в Бердянський міськвиконком. Відповідальне завдання: розшукати розкидані по країні експонати місцевого музею. Довго думали. Райком рекомендував. Найбільш підходяща кандидатура. Спекла Катерина Миколаївна коржів, поклала в торбину кусник сала, кілька яблук. Нишком журилася, розуміючи, що розлука з чоловіком буде довга. Не застудився б десь! Адже скрізь — пустка, руїни. Олексій Якович швидко зібравсь у дорогу. Рішучий, енергійний. Шлях той справді виявився нелегким. По зруйнованих залізничних станціях, по спалених фашистами містах. Пішки й попутками, у холодних товарняках. Бувало важко, але траплялися в путі добрі люди. Охоче допомагали, відклавши власні справи.
Читать дальше