Дмитро Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том I

— Граб, береза, бук, — пояснює батько так спокійно, ніби веде розмову з якимсь добрим знайомим.

— Тут у лісі є і граб, і береза. Зроби копили й поший. Я щедро заплачу, якщо добре пошиєш.

— Гаразд, — не відмовився батько. — А за дерево ніхто нічого не скаже? Може, ще відповідати доведеться?

— Перед ким відповідати? — засміявся Абдула, і його обличчя стало кругле, як решето. — Тепер війна. Де хазяїн? Немає! Все нічиє!.. Я тобі сам дерево принесу. Бо мені кілька пар черевиків треба, для себе і для сім'ї.

Другого дня він справді приніс кілька обрубків березового кругляка, і батько заходився вирізати копили. За мірки і за зразок правили старі розбиті черевики, які теж приніс Абдула.

До хати Волкових почав забігати і син Абдули, чотирнадцятирічний Мамед, смаглявий, з такими ж круглими, як і в його батька, очима. Розмовляючи, він російські слова пересипав татарськими, був дуже балакучий і самовпевнений.

— А хто твій тато? — спитав його Валерик. Мамед одразу ж почав хвастати:

— Мій тато продуктовим складом завідував. Великий був склад!.. А тепер його немає.

І став розповідати те, що, видно, говорилося в його хаті:

— Ми нікуди не виїдемо звідси, як німці прийдуть. Вони нам нічого не зроблять. Мій тато не комуніст.

Валерик гостро глянув на Мамеда:

— Німці сюди не прийдуть! їх зупинять наші.

— А от і прийдуть, — наполягав Мамед. — У них сила! Танки, літаки!..

— І в нас сила, — не здавався Валерик, злостячись, що не знає, якими доводами підкріпити свої слова. — Знаєш, які матроси? Їх фашисти, як чортів, бояться!..

І все ж хлопці дедалі частіше бували разом. Вони блукали по селу, Мамед розказував, хто де живе, а хто жив, та виїхав, заходили в пусті покинуті хати. Ці пустки викликали у Валериковому серці жаль і смуток… Ось тут жили люди. За оцим столом їли. На цьому ліжку спали, А тепер поневіряються десь так само, як оце й вони з татом…

А Мамеда радувала кожна пустка. Потрапивши до неї, він одразу ж відчиняв шухляди столів, порпався в шафах, нишпорив у хижах, все щось шукаючи, щоб взяти собі. Зажерливість до чужого була в нього якась хвороблива. Стару ложку знайде, і ту в кишеню пхає.

В одній хаті Мамед знайшов щось загорнуте в цупкий папір. Розгорнув і радісно скрикнув:

— Глянь, годинник!..

Він уже ховав свою знахідку за пазуху, як Валерик спокійно, але твердо наказав:

— Поклади на місце.

Мамед засміявся:

— Аякже! Спішу покласти!..

Валерик стиснув щелепи, кров ударила йому в лице.

— Поклади, кажу! То не твоє!

— Тепер воно нічиє, — заперечив Мамед, повторюючи слова свого батька. — Не мені, так комусь іншому дістанеться.

Мить — і Валерик підскочив до Мамеда, вирвав з його рук годинника, заховав у шухляду.

— Посмій тільки взяти, ребра порахую… І взагалі більше ти нічого брати не будеш.

В його очах і в тоні було стільки рішучості, що Мамед не на жарт злякався і тільки пробубонів:

— Тобі що, шкода?..

— Ех, ти! — обпік його презирливим, повним зневаги поглядом Валерик. — Хіба те, що шкода? Ти ж чужу хату грабуєш!

Вони вийшли на вулицю, але до іншої хати вже не зайшли. Мамед, насуплений і мовчазний, повернув до свого двору.

Жив Абдула у добротному великому будинку, який ховався від людського ока за височезною кам'яною стіною. Не стіна, а справжній мур без єдиної шпарочки, і тільки в одному місці від дороги була щільно вмонтована і завжди зачинена хвіртка з вузеньким поперечним прорізом, схожим на амбразуру. Але й ця амбразура затулялася зсередини заслінкою.

Валерик, ідучи вже сам, нервово бив носками камінці, які потрапляли під ноги. Все ще не міг заспокоїтись після сутички з Мамедом. Думав: «І чого я з ним злигався?.. Ні, більше з ним нікуди не піду. Й знати його не хочу!..»

Батько — незмінно на своєму розкладному стільці. Але, забачивши сина, звівся:

— Добре, що прийшов, бо куліш холоне… Правда, без картоплі, але смачний куліш вийшов. Сідай їсти.

За обідом Валерик розповів про свою сутичку з Мамедом. Батько мовчки й похмуро слухав. Далі порадив:

— Не гуляй з ним… Якийсь непевний цей Абдула. А Мамед — одного поля ягода.

Батькові ніколи ходити в ліс. Та й рубати йому важко, бо плече ж покалічене. Валерик сам напросився:

— Я тобі дерево з лісу носитиму.

— То добре буде, — погодився батько.

І ось Валерик з сокирою в руці ходить від деревини до деревини, приглядається, постукує обухом. Нарешті знайшов грабину таку, як треба, — не дуже товсту, не дуже й тонку. Зрубав. Відтяв найкращий шматок стовбура.